Людина повертається з минулого - Богоміл Райнов
— А Танев?
Мімі знову двічі затягнулася цигаркою, потім роздушила її в попільниці.
— Танева я послала по живу воду. Знайшла його в «Золотому гроні» й сказала, що Медаров, мабуть, щось запідозрив, бо не захотів навіть понюхати чарку й швидко пішов.
— І Танев повірив?
— Звідки я знаю, повірив чи ні. В усякому разі нічого не сказав. Відтоді я його не бачила.
— Ви певні цього?
— Цілком.
— А що ви зробили з пляшечкою?
— Десь тут має бути…
Мімі нахилилася й почала шукати пляшечку під недоречний супровід якоїсь життєрадісної «ча-ча-ча». Через мить з купи мотлоху вона дістала маленьку пляшечку з прозорою рідиною і подала мені.
— Сподіваюся, ви не замінили вміст, — пробурмотів я, ховаючи пляшечку до кишені.
— Ух, ці мені слідчі! Людина все вам розповідає, як на сповіді, а ви…
— Гаразд, гаразд… — зупинив її. — Отже, у вас склалося враження, що Танев і Медаров ненавидять один одного?
— Ще й як! Обидва знависнілі, здичавілі від злості, плюс артеріосклероз, принаймні в Медарова… Просто підстерігали один одного й тільки очікували моменту…
— Аби самознищитися?
— Аби звести рахунки. Медаров усе повторював, що хоче розрахуватися з Таневим. А Танев хотів знайти щось в кишенях Медарова…
— Ясно, — кивнув я. — А як ви тоді поясните, що Медаров так швидко згорнув прапори?
— Чому згорнув? — здивувалася Мімі. — Я казала, що він перестав приходити, а це не те саме. Перестав приходити він, а став учащати інший.
— Конкретніше, будь ласка. До мене повільно доходить.
— Всі ви удаєте, начебто до вас повільно доходить. Поки не витягнете з людини все, що вам треба. Конкретніше може розповісти вам Віра. Ви ж були в неї? Хіба що вона промовчала, і ви перекинулися до мене.
— А, пусте, — промимрив я із звичною своєю добродушністю, — може, це й на краще. Ви симпатична жінка. Так?..
Мімі трохи нахилилася:
— Тільки-но перестав приходити Медаров, в'явився отой, молодий Андрєєв. Коли він прийшов уперше, я була вдома одна. «Мені потрібен товариш Танев», — каже. «Якщо ви шукаєте товариша Танева, чому не дзвоните один раз, як позначено на табличці?» — питаю. «Чув, що його нема». — «А раз чули, що його нема, то чого прийшли?» — «Хочу взнати, коли він повернеться». — «Мені це невідомо, — кажу. — І взагалі дзвоніть тричі, коли прийдете до мене особисто». Й зачинила перед ним двері. А через два дні побачила, як він виходить з Віриної кімнати. «Познайомтеся, — сказала Віра. — Товариш Андрєєв, електроінженер…»
— Електроінженер?
— Чого ви дивуєтеся? — звела брови Мімі. — Електроінженер, кажу, не космонавт.
— Далі?
— А далі — нічого. Проте я певна, що його послав Медаров. Бо тільки-но він перестав приходити, як з'явився Андрєєв. І все до Віри…
— А ви що, ревнуєте?
— Ревную, аякже! — презирливо скривила губи Мімі. — Остобісіли мені мужчини.
— То розженіть їх, коли остобісіли, — порадив я. — Почніть з принца.
— Я так і думала зробити. Збиралася… А тоді на думку спадало інше… Життя одне, слід його якось провести…
— Чому якось? Чому не добре, а якось?
— Ах… — Мімі страдницьки подивилася на мене. — Хіба ж знаєш, що добре, а що погано?..
— Як це так — не знаєш? — здивувався я. — Невже ви цього не знаєте?
— Не знаю, виходить. А ви знаєте?
— Звичайно. Хіба ви забули, чого навчалися в школі.
— Ну, в школі!.. — Мімі поблажливо посміхнулась.
— Авжеж, у школі. Найбанальніші істини засвоюються ще в школі… що не заважає їм залишатися істинами.
— Сподіваюсь, ви нагадаєте мені декотрі з них… — так само поблажливо посміхнулася Мімі.
— Чому ж ні? Аби ви хотіли. — І я почав підкреслено повчальним голосом: — Добре, наприклад, регулярно прибирати в кімнаті, а не жити в безладді. Безладдя взагалі неприпустиме ніде. Добре, коли людина приємно відпочиває, але якщо відпочинок втомлює, то це вже зле. Добре, коли маєш справжнього друга, а не товариша по чарці… Говорити далі?..
Мімі мовчала, похнюпившись. З радіоли все ще недоречно долинав якийсь фокстрот. — Та-ак… — протягнув я, аби порушити мовчанку. — Життя одне, кажете. Але одне життя — це не дрібниця. Особливо коли зважити, що другого нема.
Мімі мовчала, не зводячи погляду з елегантних черевичків.
— Ви, наприклад, глибоко впевнені у своїй чесності, бо нездатні підсипати комусь отруту. А чи ви чесні самі перед собою? Думали про отруту, яку самі п'єте? Жори, пляшки, все таке — гаразд. А потім?..
Мімі не ворухнулася. Музика урвалась. Довгограюча пластинка крутилася на диску. Голка шкребла по ній, але ми не зважали на це.
— Проте, — додав я, — не виходитимемо за межі розслідування. До побачення!
Я взяв капелюха й підвівся. Мімі втомлено подивилася на мене й машинально зауважила:
— Ви не випили каву…
— Беріг на заключний акорд, — пояснив я. — Зараз вип'ю. Це мій патент на пиття кави: почекати, поки охолоне, і потім — одним духом.
Я нахилився, підняв чашку з підлоги і коротко продемонстрував свій метод.
— Бувайте здорові! — повторив я й привітно помахав рукою.
— Бувайте, інспекторе… — почув з-за спини втомлений голос Мімі.
А голка продовжувала шкребти по пластинці.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
— Гм… — проказав я. — Електроінженер…
Ніякої відповіді.
— Гм… — повторив я. — Електроінженер, га?
Знову мовчанка.
Тут слід пояснити, що відповідь навряд чи можлива: єдині живі істоти в кімнаті — це я і годинник. А від годинника годі сподіватися якоїсь відповіді. Він може тільки сповістити, котра година. Але і тут, дивись, обдурить. А надто, коли забудеш завести свого компаньйона.
Отже, я сиджу в товаристві старого будильника і базікаю про відомі речі. Хтось може подумати, що тільки божевільні розмовляють самі з собою. Однак я маю право заперечити, що це моє діло. Я ж не в канцелярії, а у власній квартирі. І ніхто не заборонить мені чинити що заманеться.
Одначе, на жаль, я не можу робити того, що мені подобається. Інакше гайнув би до Перніка, тільки цього разу без букета. День вихідний, цілком підходящий для виїзду за місто, але електроінженер все псує. Треба подивитися, що він за один.
Електроінженери — шановані люди в нашій республіці. Я особисто нічого проти них не маю. Та коли когось убиває електричним струмом і
