Людина повертається з минулого - Богоміл Райнов

— Хірург теж санкціонує, — всміхнувся чоловік. — Що не перешкоджає йому бути лікарем. І, нарешті, характер будь-якої професії залежить, певною мірою, й від того, хто як ставиться до неї. Коли вже йдеться про спеціалістів, які тільки санкціонують, то ми маємо тут доволі тих, хто лишився від минулого. Вони озброєні досвідом і знаннями, яких бракує, скажімо, вам. Вони зразкові криміналісти, але буржуазного типу. А нам потрібні криміналісти іншого типу. Не такі, які тільки ставили б небезпечні пастки на злочинців, а люди з новою мораллю, що прагнуть «лікувати».

Я зробив ще дві-три спроби викрутитись, проте неясно відчував, що відступаю.

— Чи не міг би я, принаймні заочно, вивчати медицину, відвідуючи практичні заняття? — запитав я врешті, усвідомлюючи, що це запитання рівнозначне капітуляції.

— Ніхто не заперечуватиме, — усміхнувся чоловік, — якщо стане сили робити обидві справи, це тільки на краще…

Проте в його усмішці була недовіра, яку я збагнув через кілька днів. На прощання чоловік підвівся з-за столу і сказав, потискуючи мені руку:

— Особисто я сумніваюсь, щоб ви присвятили себе медицині. Здається, від цього моменту питання вашої професії вирішене. І все-таки ніколи не забувайте, що ви хотіли стати лікарем.

Відтоді минуло майже двадцять років. Мені тоді теж було майже двадцять. А коли людина чує щось у такому віці, то запам'ятовує надовго.

Отже, і з третьої мрії нічого не вийшло. Шкода тільки, що вона не вивітрилася так швидко, як дві попередні. Не тільки не вивітрилась, а й досі рана іноді трохи кровоточить. Наприклад, коли я бачу в когось на столі розкриті книжки з медицини. Одначе кінець кінцем, може, це й на краще. Аби не трапилось як із Сираковим. Бути посереднім лікарем, а все життя думати, що міг стати геніальним хірургом, який пересаджує серця й оживлює мертвих через десятки годин після смерті.

— Даруйте, — сказала Віра Танева, повернувшися до кімнати з тацею в руках. — Я приготувала чай. Вип'єте чашечку?

— Чай? — перелякався я. — Невже я схожий на хворого?

Віра обережно поставила тацю на стіл.

— Ви п'єте чай тільки тоді, коли хворієте?

— Мушу зізнатися, що й тоді не п'ю. А втім, нічого, налийте. Слід виконувати поради лікаря. Ви ж лікар, правда?

Віра ствердно кивнула, наливаючи чай з порцелянового чайника.

Перше враження не обмануло мене: господиня справді гарна. Спокійне й світле обличчя. Поводиться невимушено, без кокетства. Взагалі багато приємних зовнішніх даних. І все-таки вона досить далеко від Перніка і, зокрема, від однієї мешканки того міста.

— Скільки цукру вам покласти? — запитала Віра, піднявши очі.

Я завагався.

— Покладіть скільки хочете. Адже я казав, що не маю досвіду в цій галузі. Так куди поїхав ваш дядько?

— Він мені не дядько, — відповіла Віра, подаючи чашку.

— Ну, гаразд, родич. Словом, Лазар Танев.

— Припускаю, що в провінцію.

Віра сіла до столу, розмішала чай і ковтнула з такою насолодою, ніби чай не тільки за кольором, але й за смаком нагадував коньяк.

— Чому припускаєте? — запитав я, механічно помішуючи ложечкою.

— Бо казав, що їде в провінцію.

— І все-таки ви не певні, а тільки припускаєте…

Я, мабуть, уже добре розмішав свій чай. Отже, міг поставити чашку на тацю й закурити.

— А чи ви завжди вірите тому, що вам кажуть люди? — спитала Віра, стежачи за моїми незграбними рухами.

Побачивши, що я дістаю пачку цигарок, господиня послужливо подала мені попільницю й знову взялася до своєї чашки. Просто дивно, яку втіху мають люди, наповнюючи себе гарячою водою.

— Облишмо мене, — відповів я й закурив. — Моя недовіра — щось подібне до професійної деформації. Але лікарка… До того ж по дитячих хворобах…

— Лікарі по дитячих хворобах — не діти.

— Згода. Отже, ваш родич казав, що їде в провінцію, але ви не певні того. Чи можете пояснити, звідки походить ваша недовіра до близької людини?

— Ви надто поспішаєте з висновками, — зауважила Віра і наче посміхнулася.

— Хіба я помиляюсь?

— Ні…

— Тоді?

— Ви маєте слушність. Але надто просто ставите питання про найскладніші речі. Як я можу двома словами відповісти, звідки походить недовіра, що накопичувалася в мені протягом років?

— Хто ж вас примушує відповідати двома словами? Я не збираюся лічити ваші слова. Саме сьогодні я зовсім випадково маю досить часу. Отож розкажіть спокійно все, що знаєте про вашого родича, відколи оселилися тут — як він живе, коли й чому поїхав…

При цих словах я знову видобув з кишені пачку цигарок і запропонував господині, аби наша розмова була дружніша. Віра поставила порожню чашку на тацю, взяла цигарку й закурила. Потім допитливо подивилася на мене:

— Чи не попався на якійсь махінації?

— На якій махінації?

— Звідки я знаю? Якщо ви прийшли…

— Якщо прийшов, значить, маю на те причини. А свідома громадянка має виконати свій обов'язок. Отже?

— Не знаю, що саме вас цікавить. Я знайома з Таневим три роки. Переселилася сюди за рік до закінчення інституту. Доти тільки чула, що в мене є родич. Ніколи його не бачила, і ніколи мені й на думку не спадало шукати його. Багато років тому він посварився з моєю матір'ю. Знайшов мене сам: мав вільну кімнату і хотів відступити мені, просто так, без грошей, аби йому не підселили чужих людей. Моя мати живе у Відині на учительську пенсію і майже зовсім не могла допомагати мені, так що я перебивалася тільки на стипендію. Пропозиція Танева здалася мені спокусливою. Але тоді навіть і питання не виникло: звідки таке піклування про бідну родичку? А втім, я швидко його розкусила. Він любив, як сам казав, «молодий світ», а до мене, зрозуміло, приходили подруги. Танев розважав нас анекдотами, частував цукерками й коньяком, аж поки я не пояснила йому, що оселилася тут не для того, щоб влаштовувати йому журфікси, а щоб учитися, і якщо йому потрібні гості, хай запрошує їх до себе. Він, очевидно, тільки на те й чекав, бо відтоді справді почав запрошувати моїх приятельок…

Я пригасив цигарку і після короткої паузи закурив нову.

— Отже, чарівний кавалер… — зауважив я.

— Чарівний? А ви його бачили?

— Тільки на фотографії, — признався я.

— От коли побачите в натурі, зрозумієте, який він чарівний. Уся його чарівність — у грошах. З жінками завжди гойний. Виставляє закуски й пляшки, заводить грамофон… Є дівчата, яким тільки того й треба… Проте я щось не пам'ятаю, чи він причарував когось, окрім, може, Мімі…

— Мімі? — повторив я. — Її прізвище є на вхідних дверях?

Віра ствердно кивнула.

— Так. Вона аптекарка. Непогана