Людина повертається з минулого - Богоміл Райнов

Господиня багатозначно покрутила рукою біля скроні.

— Балахманна… — допоміг я.

Віра знову кивнула.

— І крім того, має певний талант причаровувати старих. Схожа на біблійну Сусанну.

— Вибачте, — сказав, — але я слабий у біблії. Не міг завершити цей курс.

— Сусанна, та сама, на яку напали хтиві старі, коли вона купалася. Хіба що наша Сусанна не чекає, поки на неї нападуть, а сама атакує…

— Ваші міркування звучать як узагальнення, — зауважив я. — З цього випливає, що старий — не єдина жертва…

— Так, — підтвердила Віра. — Є й другий.

— Ти диви! Є й другий?

— Є. Його звуть Медаров.

— Був, — поправив я. — Звали. Про покійників говорять у минулому часі.

Віра глянула на мене трохи наполохано:

— Ви хочете сказати…

— Саме те, що сказав. Розповідайте далі.

— Але як це — покійник? — Віра все ще дивилася на мене наполохано. — Його вбито? Чи..

— Чому ви припускаєте, що вбито? — у свою чергу стріпнувся я.

— Просто запитую.

— Людина ніколи не запитує просто, — заперечив я. — Запитує, завжди щось маючи на думці. Що примушує вас припустити, що Медарова вбито?

— Та, власне, нічого. Люди вмирають або природною смертю, або насильницькою. Чому вас дивує, що я запитала, яка саме спіткала Медарова?

— Облиште ці силогізми. Вони трапляються тільки в підручниках формальної логіки. На 10 000 осіб 9999 вмирають природною смертю і тільки одна — насильницькою. Чому у вас виникла підозра, що Медаров саме ця одна особа?

— Йдеться не про підозру, а скоріше про передчуття, — трохи ніяково відповіла Віра.

— О, тепер ви відсилаєте мене до сфери підсвідомих явищ. Усі ці наукові екскурси, звичайно, вельми корисні, й при іншій нагоді я теж міг ознайомити вас із думкою мого випадкового знайомого про Фрейда і фрейдизм. Але коли я сказав вам, що маю досить часу, це не значить, що ми можемо говорити до завтрашнього ранку. Нумо, товаришко Танева, ми сподіваємося від таких, як ви, — активної допомоги, а не додаткових ускладнень. Облиште передчуття й переходьте до фактів!

— Факти, які мені відомі, не мають нічого сенсаційного. Просто під час кількох зустрічей з Медаровим я відчувала, що ця людина чогось боїться.

— А чого, на вашу думку, він міг боятися?

— Не можу вам сказати.

— Товаришко Танева, — почав я застережливо.

— Знаю, чула вже, що я свідома громадянка і що ви чекаєте від мене допомоги… — дещо роздратовано перебила мене Віра. — Зрозумійте, нарешті, що я не знаю нічого конкретного.

— Я скромна людина. Задовольнюся й неконкретним. Аби було щиро.

— Неконкретне полягає в тому, що Медаров боявся Танева. Старий ніколи не говорив ні про кого іншого, окрім Танева. Його думки весь час були зв'язані з Таневим. Між цими людьми, певно, були якісь невлагоджені давні порахунки, і мені здавалося, що занепокоєння Медарова було пов'язано з думками про Танева.

— Це вже більш визначено. Які порахунки збирався влагодити Медаров з вашим «дядьком»?

Віра невдоволено подивилася на мене:

— Я зву його «Танев», а ви весь час повторюєте: «ваш дядько»…

— Ну то що? Адже він таки ваш дядько, брат вашої матері?

— Він може бути мені дядьком, але я особисто не вважаю його за родича. Навіть, до вашого відома, давно вирішила піти звідси, і якщо ви застали мене в цій квартирі, то тільки тому, що я не встигла знайти іншої.

— Коли виникла у вас неприязнь до вашого дядька, пробачте, до Танева? І чому?

— Через його минуле й почасти теперішнє…

Віра підвелася, дістала з шухляди столу цигарки й закурила. Потім знову сіла. Я терпляче ждав. Коли розмовляєш з людьми, треба вміти не тільки запитувати, але й чекати. Якщо ж пауза надто затягується, можна й собі закурити, що я й зробив.

— Коли я сюди прийшла, — озвалася Віра, — то майже нічого не знала про минуле Танева, крім того, що він був колись багатієм і вів торгівлю. На канікули я поїхала до Відина. Дізнавшись, що я оселилась у Танева, мати моя страшенно розсердилася. Від неї я довідалася, що торгівля Танева була не така вже й безневинна, що він мав зв'язки з гітлерівцями і ще бозна-що, і що Танева навіть умовно засудили після Дев'ятого. Місяців зо три тому прийшов Медаров. Я сказала йому, що Танев виїхав у провінцію й попередив мене, що повернеться не скоро. Але незважаючи на це, Медаров приходив кожного вечора. Тільки-но повернуся з поліклініки, як він уже дзвонить:

— «Нема Танева», — кажу. А старий дивиться, ніби не розуміє. «Чи не можна, — питає, — увійти, почекати на нього?» — «Як же його чекати, — кажу, — хіба ви не зрозуміли, що він буде у від'їзді довго?» — «Гаразд», — відповідає.

А на другий день притьопується знову. Зрештою, не знаю як, зав'язав знайомство з Мімі і одного дня дивлюсь — сидить у холі. Відтоді приходив щовечора. Чаркували з Мімі. Вона спеціально для нього тримала пляшку мастики, старий не пив нічого іншого. Пили, звісно, на гроші Медарова. Потім він несподівано зник.

— Коли?

— Коли? — Віра подивилася вгору, неначе рахуючи подумки. — Десь близько місяця.

— І більше не приходив?

— Жодного разу. Я навіть питала Мімі, куди подівся її кавалер. Але вона тільки плечима знизала.

— Танев теж не з'являвся тут?

— Ні.

— Може, приходив, коли ви були на роботі?

— Можливо. Але не думаю…

— Чому?

— Бо коли б навіть і приходив, я це відчула б. У мене дуже добрий нюх, а він завжди напахчується огидно сильним одеколоном, чимсь середнім між бузком і йодною настойкою. Увійде в кімнату, потім за день приміщення не провітриш.

— Може, тимчасово перестав напахчуватися?

— Ні. Це неможливо. Танев — людина усталених звичок.

— Еге, та ви добре його знаєте. Проте закінчуйте свою думку.

— Я сказала вам усе.

— Йшлося про те, що Медаров боїться Танева… — нагадав я.

— Справді. Я трохи відхилилася: хотіла сказати, що від Медарова сподівалася дізнатися що-небудь про «Комету» і про афери Танева з націстами. Але той мовчав. Тільки одного разу, коли Мімі вийшла на кухню, старий не витримав і сказав мені: «Ваш дядько — небезпечна людина… Дуже небезпечна… Майте це на увазі».

— З якого приводу він сказав таке?

— Я запитала було, як це сталося, що його, Медарова, засудили на тридцять років, а Танев викрутився. Старий за своєю звичкою не відповів. «Ви, певно, його прикрили, — кажу. — А от я, на вашому місці, підсікла б». Тоді Медаров нахилився до мене — як сьогодні його бачу — і прошепотів: «Ваш дядько — небезпечна людина».

— Гм… А ви що думаєте