Людина повертається з минулого - Богоміл Райнов

Отак міркуючи, я поволі насунув на очі свого старого вірного капелюха, перекинув на руку плащ і — знову в путь.

Надворі, всупереч календареві, було дуже тепло. Люди повиходили погуляти на бульвар. Діти бавляться повітряними кульками. Матері вивезли в колясках немовлят. І ваш Петр Антонов із зовсім непотрібним плащем на руці й кількома неперевіреними версіями в голові.

Власне, давно пора вже переглянути оті версії. Не подумки, бо подумки я весь час їх переглядав, а письмово, наслідуючи практику авторів кримінальних романів: маленький епізод — потім герой на десять сторінок викладає свою глибокодумну версію чи то перед самим собою, чи то перед шефом; далі — ще один маленький епізод і знову повторення тої самої версії, з деякими змінами; потім — третій епізод і третє повторення версії. І так до кінця роману. І читач може наочно простежити, як змінюються і оформляються версії, а автор має можливість зліпити грубезний роман з однієї історійки, яка без повторень навряд чи зайняла більше ніж двадцять сторінок.

Звичайно, у житті все відбувається інакше, ніж у романах, і навряд, щоб знайшовся такий нероба й базіка, який безнастанно переповідав од початку до кінця свою улюблену версію, аби додати там чи тут дрібні уточнення. Взагалі розслідування завжди нагадує проявлення фотографій, якщо ви розумієтесь на цьому. В процесі слідства на білому чистому аркуші незнання починають вимальовуватися певні образи. Як і в фотографії, цей процес може залежати хіба тільки од ступеня експонування й сили проявника. Іноді з'являється зображення, якому бракує тільки окремих деталей. Інколи, навпаки, лише подекуди виникають окремі деталі, а цілісний образ не складається. А буває, що й нічого не з'являється, особливо якщо ти експонував папір з неемульсійного боку.

У нашому випадку цілісний образ нібито вже окреслювався. Хтось навіть міг би запитати: «Чого цей Антонов зволікає і не арештовує Танева?» — але це був би зовсім недосвідчений фотоаматор, що виймає неякісні, недопроявлені знімки. Арештувати якусь темну особу — зовсім не значить примусити її визнати свої темні діла.

І нарешті, порівняння, як відомо, завжди неточні. Коли проявляєш фотознімок, поступове прояснення деталей не міняє образу. А от у нас, на жаль, з появою на білий світ якоїсь дрібненької деталі намальований тобою образ подеколи летить шкереберть. Не знаю, чи розумієте ви мене.

Отже, я простував сонячним бульваром до Російського пам’ятника й готувався дослідити версію «Андрєєв». Який-небудь новачок на моєму місці, певно, стрибав би з радості, уявляючи собі розв'язку:

«Ви електроінженер?»

«Так», — бурмоче сумно Андрєєв.

«Ну, а я з міліції. Сподіваюсь, це вам дещо говорить…»

Андрєєв полотніє:

«Невже?..»

«Саме так, — киваю я. — Все розкрито».

Якусь мить Андрєєв стоїть заціпенілий, потім починає ламати руки й крізь сльози обіцяти, що більше ніколи не чинитиме такого.

Взагалі новачкам легко, принаймні поки вони діють подумки. Я ж майже певен, що завбачливий убивця ніколи не бере зброю, пов'язану з його професією. А втім…

Дійшовши до медичного кварталу, я несподівано згадав, що тут, власне, живе моя тітонька. Треба було б забігти нарешті, провідати стареньку. Трохи порадувати її. А вона приготувала б каву, домішавши підсмаженого турецького гороху, щоб не шкодило серцю. Навіть може налити чарку коньяку. Двадцять грамів, не більше. Для тітоньки більше двадцяти грамів — це вже пиятика. Погомоніли б про те-се: про доброзичливців мого покійного дядька і про ціни на телятину. Взагалі весело провели б час. На жаль, мене чекає інший візит. «Електроінженер, так? А я з міліції…»

Будинок, що я його шукав, стояв по сусідству із сквериком. Голі чорні віти дерев застигли непорушно у синьому небі. Трава знову зазеленіла. На лавах тут і там грілися на сонечку люди з газетами в руках. На доріжках бавилися діти. У такий світлий день і в такому спокійному декорі видається зовсім неймовірним, що й досі є люди такої професії, як у мене.

Я сів на вільну лаву трохи подихати чистим повітрям, ароматизованим димом цигарки. Зсунув оптимістично капелюха на потилицю й подивився просто себе. Квартира дев'ять, другий поверх, двері ліворуч. Будинок мав дуже вузький фасад, лише двоє вікон на поверсі. Отже, ліве вікно. Широке, навіть занадто широке, модерне вікно. Справжня тобі вітрина. Тільки без експонатів.

Нараз моє гостре око щось помітило. Якесь неподобство. Увага: порушення. Що роблять, куди дивляться сторожі? Може, сплять? Зневаживши велику застережну табличку, маля, ледве дибаючи, намагалося схопити ручками великий м'яч, але він вислизав і котився далі, в траву.

Блаженні сторожі міських парків! Вони мають справу з провинами, що їх можна спостерігати без докорів сумління. А мої пацієнти? Вони не дають мені спокою навіть у неділю. Так. Квартира дев'ять, другий поверх, двері ліворуч.

На дверях відповідна табличка: «Василь Андрєєв, електроінженер». Дзвоню, кинувши побіжний погляд і на електровимикач, хоча сходи добре освітлено. Зсередини чути приглушений чоловічий голос:

— Заходьте!

Натискую ручку. На мій подив, двері справді незамкнуті. Простора однокімнатна квартира. Хочу сказати — кімната і хол. Саме таке житло потрібне мені. Та нема. Двері до холу й кімнати широко відчинені. Від бічних дверей долинає шум води.

— Хто там? — чую крізь плюскіт.

Заздалегідь підготовлена мізансцена рухнула: полохливе запитання, сувора відповідь, здивовані погляди і таке інше.

— Я прийшов по маленьку довідку, — проказав лагідно.

— Хвилиночку… Чи ви не з міліції?

Грім і блискавка! А втім, цього слід було чекати. Чи могла Віра не попередити його?

Андрєєв постав у дверях, витираючи волохатим білим рушником щойно виголене обличчя. Електроінженерові, певно, близько тридцяти, але обличчя в нього майже хлоп'яче. Сині лагідні очі, трохи кирпатий ніс, каштанове волосся.

— Ваша приятелька, — зауважив я, — виявилася досить невитриманою людиною…

— Невитриманий у даному разі я, — усміхнувся трохи ніяково Андрєєв. — Просто зірвалося з язика…

— Ну, гаразд, — махнув я рукою. — В тому, що вас попередили, нема нічого страшного. Важливо, що зустріч відбулася.

— Дуже приємно… — буркнув Андрєєв і зник у ванній. Невдовзі він вийшов, тримаючи в руці лижний светр і гребінець. — Прошу, заходьте!

Я увійшов за ним у хол. Крізь вікно видно дерева парку. Біля самого вікна — робочий стіл з кресленнями й розкритими книгами. Прості меблі з білого дерева, як у Віри. Мені так і не сказала адресу майстерні, а от йому сказала. І тут табуретки — засиджуватися не доведеться.

Андрєєв гостинно запропонував мені той жахливий стілець, накинув светр і швидкими рухами зачесав волосся. Ми сіли.

— У вас курять? — питаю.

— Звичайно. Шкодую, що нічого