Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Ті, хто писав у Відні цей наказ, уявляли собі прифронтову територію як землю, що потопає в моркві і цвітній капусті.
Поручник Цайтгамль, звичайно, прочитав це схвильованому селянинові по-німецьки і запитав його також по-німецьки, чи він це зрозумів. А коли той заперечливо похитав головою, гаркнув на нього:
— Отже, ти хочеш комісію?
Той зрозумів слово «комісія» і кивнув головою. Тим часом його свиней уже поволокли до польових кухонь на страту. Селянина обступили виділені для реквізиції жовніри з багнетами, і комісія вирушила до нього на хутір, щоб там з’ясувати, чи має він дістати 2 крони 52 гелери за кілограм, чи тільки 2 крони і 28 гелерів.
Не встигли вони вийти на дорогу, що вела до села, як від польових кухонь тричі розляглося передсмертне кувікання свиней. Селянин зрозумів, що все скінчено, і розпачливо вигукнув:
— Давайте мені за кожну свиню по два ринських[515]
Чотири вояки оточили його щільніше, а вся родина загородила дорогу капітанові Заґнеру і поручникові Цайтгамлю, впавши перед ними навколішки у пилюку посеред шляху. Мати з двома доньками обіймали їм коліна і називали благодійниками, аж поки селянин не гримнув на них і не загорлав на українському діалекті угорських русинів, щоб вони встали. Хай, мовляв, жовніри подавляться цими свиньми.
На цьому комісія припинила свою діяльність. Але селянин раптом збунтувався й почав погрожувати кулаком. Тоді один з вояків так садонув його прикладом, що той аж перекинувся. І вся родина на чолі з батьком, хрестячись, кинулася тікати.
За десять хвилин батальйонний фельдфебель-рахівник разом з батальйонним ординарцем Матушичем ласували в своєму вагоні свинячим мозком і, напихаючи пельку, раз у раз в’їдливо зверталися до писарів:
— І ви б жерли, га? Але що вдіяти, хлопці, це лише для старшин. Кухарям — нирки й печінка, мозок і ошийок для панів рахункових, а молодшим писарям тільки подвійна вояцька порція м’яса.
Капітан Заґнер уже дав наказ щодо офіцерської кухні: «Печеня зі свинини з кмином, вибрати для цього найкраще м’ясо, але не надто жирне». Ось чому, коли на Лупківському перевалі роздавали обід, кожен вояк виявив у своєму казанку по два малесеньких шматочки м’яса, а той, хто народився під нещасливою планидою, знайшов тільки шматочок шкурки.
На кухні панував звичайний військовий деспотизм: той, хто стояв близько до керівної банди, користувався привілеями. Денщики ходили з масними губами. В усіх ординарців животи зробилися, як бубни. Діялися речі, що волали до неба.
Охотник Марек учинив біля кухні скандал, бо хотів бути справедливим. Коли куховар із зауваженням: «Це для нашого історика» поклав йому в казанок з юшкою порядний кусень вареного філе, Марек заявив, що на війні всі вояки рівні. Це викликало загальне схвалення і дало привід вилаяти кухарів.
Марек кинув шматок м’яса назад, підкреслюючи цим, що він відмовляється від будь-яких привілеїв. Однак на кухні не зрозуміли і вирішили, що батальйонний історик невдоволений своєю порцією, а тому кухар шепнув йому стиха, щоб він прийшов пізніше, коли вже роздадуть обід — він, мовляв, відріже йому кавалок шинки.
У писарів теж блищали морди, від санітарів віяло блаженством. Поряд з цією благодаттю валялися неприбрані рештки останніх боїв: розкидані обойми, порожні бляшанки з-під консервів, клапті російських і німецьких мундирів, частини розбитих возів, закривавлені довгі смуги марлевих пов’язок і вата.
В старій сосні біля колишнього вокзалу, від якого залишилася тільки купа руїн, застрягла невибухла граната. Всюди валялися осколки гранат, а десь поблизу, очевидно, були вояцькі могили, бо страшенно відгонило трупним смородом.
Оскільки тут проходили і розташовувалися табором війська, всюди виднілися купки людських екскрементів міжнародного походження — представників усіх народів Австрії, Німеччини і Росії. Екскременти вояків усіх національностей і віросповідань лежали поряд або мирно нашаровувалися одне на одне без жодних суперечок та розборів.
Напівзруйнована водонапірна вежа, дерев’яна будка залізничного сторожа і взагалі все, що мало якісь стіни, було продірявлене кулями, як решето.
Враження від радостей війни доповнювалося стовпами диму, що підіймався над пагорбами, немовби там горіло ціле село або здійснювались великі воєнні операції. А насправді там палили холерні і дезинтерійні бараки, на радість панам, які брали участь в обладнанні цього лазарету під протекторатом ерцгерцогині Марії і при цьому крали й напихали собі кишені, виставляючи фальшиві рахунки за побудову неіснуючих холерних і дезинтерійних бараків.
Тепер одна група бараків віддувалася за всі інші, а в смороді палаючих сінників підносилося до неба все злодійство великокняжого протекторату.
За вокзалом на скелі німці з райху встигли поставити пам’ятник полеглим бранденбуржцям з написом: «Den Helden von Lupkapass»[516] з великим німецьким одноголовим орлом, вилитим з бронзи, причому на п’єдесталі було чітко зазначено, що цей орел зроблений з російських гармат, здобутих при звільненні Карпат німецькими полками.
В такій дивній і ще не зовсім звичайній атмосфері батальйон відпочивав по обіді у вагонах, а капітан Заґнер з батальйонним ад’ютантом усе ще не могли умовитися за допомогою шифрованих телеграм з базою бригади, куди далі має прямувати батальйон. Депеші були настільки туманні, що з них можна було вирішити, начебто ешелонові зовсім не треба було їхати на Лупківський перевал, а належало рухатись у зовсім іншому напрямку від Нового Міста під Шіатором, бо в телеграмах згадувалися міста Чоп — Унгвар[517] — Кіш-Березна — Ужок.
За 10 хвилин виявилось, що штабний офіцер, який сидить у бригаді, — справжній бовдур: у батальйон прийшло його шифроване запитання, чи він, мовляв, говорить з 8-им маршбатальйоном 75-го полку (військовий шифр С³). Бригадного бовдура вельми здивувала відповідь, що на проводі сьомий маршовий батальйон 91-го полку, який запитує, хто дав наказ їхати через Мукачів по військовій залізниці на Стрий, тоді як їхній маршрут через Лупківський перевал на Сянок до Галичини.
Бовдур страшенно вразився, що йому телеграфують з Лупківського перевалу, і послав шифровку: «Маршрут не змінено: Лупківський перевал — Сянок, до дальших наказів».
Після повернення капітана Заґнера в штабному вагоні розгорталися дебати про наявне безладдя і чулися певні натяки, що якби не було німців з райху, то вся східна військова група була б як без голови.
Поручник Дуб намагався захистити безладдя австрійського штабу і городив про те, що ця територія була спустошена недавніми боями і залізничну колію не можна було належно впорядкувати.
Всі офіцери дивилися на нього співчутливо, мовби хотіли сказати: «Цей пан не винен, що він такий придуркуватий». Не почувши заперечень,
