Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Капітан Заґнер вирішив, що коли вони сидітимуть в окопах і ситуація буде найнебезпечнішою, він за першої нагоди пошле поручника Дуба як офіцера-розвідника за дротяні перешкоди для рекогносцирування ворожих позицій і, виглядаючи разом з поручником Лукашем з вікна вагона, пошепки йому скаже:
— І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шваль. Що освіченіший, то більша скотина.
Здається, поручник Дуб ніколи не замовкне. Він розповідає офіцерам усе, що читав у газетах про карпатські бої і боротьбу за карпатські перевали під час австро-німецького наступу на Сяні[518]. Оповідає про це так, наче він не тільки брав участь у тих боях, а навіть особисто керував усіма операціями. Особливо мерзотно звучать його речення приблизно такого змісту:
— Потім ми пішли на Буковське, щоб закріпити за собою лінію Буковське — Динів, підтримуючи зв’язок з бардіївською групою біля Великої Полянки, де ми розбили ворожу самарську дивізію.
Надпоручник Лукаш уже не міг витримати і зауважив на адресу поручника Дуба: «Про що ти, мабуть, говорив ще перед війною зі своїм окружним старостою».
Поручник Дуб вороже зиркнув на надпоручника Лукаша і вийшов з вагона.
Військовий ешелон стояв на насипі, а в долині за кілька метрів під ухилом лежали різні предмети, кинуті відступаючими російськими солдатами, які, очевидно, бігли цим ровом. Тут валялися заржавілі чайники, якісь горщики, патронташі, і впереміш з ними лежали сувої колючого дроту й закривавлені смужки марлевих бинтів і вата. В одному місці над ровом стояла група жовнірів, і поручник Дуб одразу ж помітив серед них Швейка, який щось розповідав.
Він пішов туди.
— Що тут сталося? — почувся суворий голос поручника Дуба, який зупинився прямо перед Швейком.
— Голошу слухняно, пане лейтенант, — відповів Швейк за всіх, — ми дивимося.
— А куди ж ви дивитесь? — розкричався поручник Дуб.
— Голошу слухняно, пане лейтенант, ми дивимося вниз, у рів.
— А хто вам дозволив?
— Голошу слухняно, пане лейтенант, це бажання нашого пана полковника Шредера з Брука. Коли ми від’їздили на фронт, він у своїй прощальній промові сказав, щоб ми, коли будемо проходити місця бойовищ, звертали увагу на те, як розгортався бій, щоб мати якусь користь для себе. І ось тут, пане лейтенант, у цьому кюветі, ми бачимо, скільки речей доводиться кидати воякові, коли він плює на п’яти. Ми бачимо, голошу слухняно, пане лейтенант, як це нерозумно, коли вояк тягне за собою всілякі непотрібні причандали. Це його тільки обтяжує, і він передчасно втомлюється. Коли він тягне на собі такий тягар, йому важко воювати.
У поручника Дуба раптово зблисла надія, що ось нарешті він зможе спровадити Швейка під воєнно-польовий суд за антимілітаристську, антидержавну пропаганду, і тому швидко спитав:
— Отже, ви гадаєте, що вояк має кидати патрони або багнети, щоб вони валялися десь у воронці, як он там?
— О, ні, аж ніяк, голошу слухняно, пане лейтенант, — відповів Швейк, приємно посміхаючись. — Будьте ласкаві поглянути туди вниз на той кинутий нічний горщик.
І справді, під насипом на купі глиняних черепків нахабно валявся горщик з відбитою емаллю і роз’їдений іржею. Усі ці предмети, уже не придатні для домашнього господарства, складалися тут начальником вокзалу, напевно, як матеріал для дискусій археологів майбутніх сторіч, які, надибавши на це скопище, зовсім очманіють, а діти у школах будуть вивчати вік емальованих нічних горщиків.
Поручник Дуб задивився на цей предмет, і йому лишалося тільки констатувати, що це справді один з тих інвалідів, які свою юність провели під ліжком.
На всіх це справило величезне враження; оскільки поручник Дуб мовчав, обізвався Швейк:
— Голошу слухняно, пане лейтенант, одного разу з таким ось горщиком трапилася сміхотворна пригода на Подебрадському курорті. Про це оповідали у нас в шинку на Виноградах. Саме тоді в Подебрадах почали видавати журнальчик «Незалежність», який очолював подебрадський аптекар. А редактором зробили якогось Ладіслава Гаєка з Домажлиць. Той пан аптекар, щоб не збрехати, був великий дивак. Він збирав старі горщики та інші дрібні речі і просто-таки зібрав цілий музей. Одного разу той Гаєк Домажлицький запросив у гості на подебрадський курорт свого приятеля, який теж писав до газет.
Ну, вони обидва добре собі хильнули, бо вже цілий тиждень не бачились. І той йому обіцяв, що за частування напише «філітон» до «Незалежності», тобто до цього незалежного журналу, від якого він залежав. І написав «філітон» про одного колекціонера, який у піску на березі Лаби знайшов старий емальований нічний горщик, і, гадаючи, що це шолом святого Вацлава, наробив з ним такого галасу, що подивитися на той шолом прибув єпископ Бриних з Градця з процесією і корогвами. Подебрадський аптекар вирішив, що це натяк на нього, і подав на Гаєка в суд.
Поручник Дуб з насолодою скинув би Швейка туди вниз, але опанував себе і загорлав на всіх:
— Годі вам тут ґав ловити. Ви мене ще не знаєте, але горе вам, якщо мене пізнаєте. А ви, Швейку, залишитеся тут, — загрозливо сказав Дуб, коли Швейк намірився з іншими йти до вагона.
Вони залишилися віч-на-віч. Поручник Дуб обмірковував, що б йому такого страшного сказати, але Швейк його випередив:
— Голошу слухняно, пане лейтенант, добре, якби така погода протрималася. Вдень не дуже гаряче, а вночі теж вельми приємно, так що це найзручніша пора воювати.
Поручник Дуб витяг револьвер і спитав:
— Знаєш, що це таке?
— Голошу слухняно, пане лейтенант, знаю. Пан обер-лейтенант Лукаш має якраз такий самий.
— Отож, голото, запам’ятай! — поважно і з гідністю сказав поручник Дуб, засовуючи назад револьвер, — що з тобою може статися щось дуже неприємне, якщо ти продовжиш свою пропаганду.
Поручник Дуб обернувся і пішов, повторюючи про себе: «Це я йому дуже добре врізав: пропаганду. Так, пропаганду!»
Перш, ніж залізти у свій вагон, Швейк ще з хвилину прогулювався, буркочучи собі під ніс: «Куди ж мені його зарахувати?»
І що далі, то ясніше у свідомості Швейка вимальовувалася назва «Півпердун».
У військовому лексиконі слово «пердун» віддавна дуже охоче вживалося, і цією почесною назвою нарікали головним чином полковників або літніх капітанів і майорів. Це було вищим ступенем
