Фантомна довіра - Лана Вернік

— Оксаною, — він пильно поглянув їй в очі, — навіщо ти це питаєш?

— Не знаю… — Лора винувато опустила голову. І справді, навіщо? Ну яке це має значення? Анютка зрадила його з Романом, Оксана пішла на угоду з Фурією, Таша теж, по суті, зрадила… Тепер з ним вона… Можливо, просто хотілося почути, що він раніше ні з ким ніде не був?.. Наївно було на це сподіватися, особливо знаючи, що Європу і Африку він об'їздив майже всю.

— Ніколи не порівнюй себе з іншими, — Степан обійняв її за плечі, і вони пішли до паспортного контролю.

У Лори був звичайний синій закордонний паспорт, виданий на 10 років. Лишати її саму на контролі Степан не хотів, тому пішов з нею.

У нього був зелений, дипломатичний, виданий на п’ять років і з моменту видачі минуло трохи більше трьох. Пізніше Степан пожартував, що її паспорт на 10 років — то забагато, до літа максимум. Сказав, що коли офіційно укладуть шлюб — він їй теж зробить дипломатичний, як своїй дружині і це дуже полегшить спільні мандрівки.

— Спільні мандрівки? — здивовано перепитала Лора.

— Так. Пам’ятаєш, тоді, перед Бінго ти зітхнула і сказала, що “мабуть цікаво побачити світ”?

— Щось таке було… Так… — вона навіть згорбилася, згадуючи події того вечора. Хоча, якщо прибрати розбірки з Русланом — вечір був чудовим. При одній згадці того, як Степан мастив їй живіт маззю шамана — всередині стало все гарячим.

— А я сказав, що тобі б сподобалося. Я просто впевнений, що тобі мандри припадуть до душі.

— Але ж для цього не обов’язково мати дипломатичний… Можна ж і з звичайним.

— Можна. Але так простіше. Не у всі країни потрібна віза, речі не оглядають… зали чекання кращі, — Степан усміхнувся.

— Я думала, що такі паспорти мають лише урядовці... і різні там посли… — сказала Лора приголомшена почутим.

— Не тільки, — Степан усміхнувся. — Я, звісно, не урядовий діяч і не політик, але моя робота теж важлива... Тому — маю таку цяцьку. Ходімо, мАла. Зараз скористаємося перевагами мого “зелененького”, — і він повів її до VIP-зали.   

Степан не хотів несподіванок під час відпочинку, тому обрав затоку Наама-Бей. Вона вважається не такою вітряною і найпорядкованішою частиною Шарм-еш-Шейху з готелями різних рівнів зірковості (його вибір припав на Royal Holiday Beach Resort & Casino 5* Готель в арабському стилі з великою зеленою територією. Побудований в 1994 році. Загальна площа готелю становить близько 7500 квадратних метрів). В районі затоки також були торгові лавки, різноманітні заклади з ароматними кальянами, гучними барами і клубами. Піти було куди, але вони переважно були в номері, пляжі чи басейні, рідко покидаючи територію готелю. Але коли виходили… Лорі подобалось, що більшість територій затоки — природоохоронна зона, що купатись доводилось у спеціальному взутті і у воду заходити по понтону. В цьому щось було.

Їздили на екскурсію до пірамід. Лорі дуже сподобалось. Їй все подобалось: і піраміди, і верблюди, і шумні лотки, і пальми, і корали, і дайвінг… Вона була щаслива. І так, Степан був правий — мандрувати їй подобалося. З ним.

Новий Рік зустрічали в готельному номері, вдвох. Хоча були варіанти куди піти — хотілося побути наодинці. Степан подарував Лорі ще одну каблучку — без діаманту, золоту, схожу на віяло, що огортало фалангу. На ліву руку, “для симетрії”. У неї не було для нього подарунку, на що він зауважив, що вона сама як подарунок. Подарунок Долі. Це був тільки їхній час. Вони кохалися, годували одне одного різними східними смаколиками, цілувалися, обіймалися, знову кохались і просто насолоджувались один одним та часом разом...

— Чому ти ніколи нічого не кажеш про свої почуття?.. — запитала Лариса, втомлено вмостивши голову йому на груди і зазирнувши в очі.

— Мені важко сформулювати те, що я відчуваю…

— А ти просто кажи, що думаєш...

— Просто казати? Тоді слухай: мені з тобою добре. Спокійно. Мені подобається як ти посміхаєшся, як говориш, як цілуєш… — Степан усміхнувся і провів пальцями по її губах, — подобається, як ти готуєш їжу, як бурчиш на мене, коли я тебе відволікаю від навчання. Ти буваєш непередбачувана, і це добре. Не дає геть розслабитися. Ти маєш свої уявлення про життя і не намагаєшся підлаштовуватися під мене. ЦЕ мені дуже подобається в тобі. Ще… ти надійна, але, часом, буваєш вперта.

— Степане… — Лора насупила брови.

— Що? Ти ж просила. Кажу, що думаю, — він засміявся, — мені це дуже подобається в тобі. Ще ти не істериш і спокійно сприймаєш різну важку інформацію. Ти не мовчиш, якщо тобі щось дуже не подобається, а як просто незадоволена — ти тоді пихтих і сопеш.

Лора усміхнулася. Вона часто прикушує свій язик, намагаючись змовчати… і Степан про це, виявляється, знає...

— Я часто думаю, що б зробила і сказала ти, якби опинилася на моєму місці? Ти особлива. Ти надихаєш мене на різні дії і зміни. І я дуже хочу, щоб ти була щасливою.

— Ти робиш мене щасливою.

— А ти мене…

— Ти щасливий? — Лора підняла голову.

— Так, Наядо. І от скажи: де я лазив весь цей час?..

— Останнім часом, мабуть, у Африці, — Лариса усміхнулася, — а до того я була ще неповнолітньою.

— У Африці, — Степан став серйозним.

— У тебе там хтось лишився? — запитала Лора, спостерігаючи зміну на його обличчі і відчуваючи, як серце завмерло в очікуванні відповіді.

— Лишився? У мене? Ні! — він насупив брови. — Просто я сумуватиму за тими краями. Там неймовірна природа. Я б хотів показати тобі, яка там краса, але я не наважуся ризикнути твоєю безпекою. Тим більше, що невідомо коли саме там все почнеться.

— Там же не буде постійно тривати війна? Можливо, колись...

— Можливо. Там живуть добрі і працьовиті люди. Через війни і постійні гуманітарні місії вони поступово відвикають від того, що колись робили їхні предки. Вони стають залежні від милості білих людей, котрі ділять їхню землю, як пиріг. Я сумуватиму за ними.