Фантомна довіра - Лана Вернік

— Вона б тебе тоді сама дорогою згвалтувала, — гмикнула Таня. Вона знала свою колишню подругу дуже добре. 

Але на цьому “новини” не закінчились… На наступні вихідні, 22 лютого, Ларису і Степана біля хвіртки чекала… Валентина. Це було дуже несподівано, але Лора погодилася з нею поговорити. Мнучи руки і кусаючи губи Валентина просила про допомогу… Лору здивувало таке прохання, звернене саме до неї, але потім зрозуміла чому: Валентина, працюючи у кіоску Андрія Горбача, стала згодом його коханкою. Андрій був одружений. Мав двох синів, а під новий рік Валентина зрозуміла, що завагітніла... Сказала Андрію. Його відповідь була однозначною — аборт. Він зачинив кіоск, посадив Валентину в машину і повіз до знайомого гінеколога, котрий одразу ж відправив Валентину на крісло…

І от минуло вже майже два місяці, а кровити не перестало. Лариса вчиться у медичному, можливо, знає хорошого лікаря, котрий би допоміг, бо тут, на місці, в районі… вона ходила вже до двох і ніякого результату... Андрій злий, як чорт. Тут ще з його сестрою проблеми… Валя вже не працює у нього. Він і чути нічого не хоче про те, що у неї якісь негаразди… Лора придивилася до блідого обличчя Валентини, потім перевела погляд на Степана. Хоч і пліткарка, але Лорі стало її шкода.

Ночувати залишаться у бабусі. Тут і стіни товщі і ліжко ширше... Звідси він подзвонить до Ігора, а в неділю вранці вони заберуть Валю і поїдуть на Севастопольську площу, але вже не до Зої, а до Марини, старшої сестри. Зоя на зміні буде в понеділок і “прийме” пацієнтку, від сестри, вкусивши при зустрічі Степана — “Досить гінекології, коли вже буде акушерство?” Звісно, питала коли буде весілля. Вона у списку запрошених — повідомлять, але хочуть на 11 липня.

Валентині допоможуть. Лікування буде довгим і ефективним. Андрій навіть не цікавився її здоров’ям. У його кіоску вже працювала нова дівчина…   

Почалася весна. День народження Тоня святкувала лише з Бакеро...

На 8 березня Хризонівна, котра вже почала звикатися з думкою, що Лора таки стане дружиною Степана, запросила Ларису і її родину всім разом пообідати. Запросила ще Ніну з Андрієм, щоб “розчинити“ Ільченків і хоч атмосфера за столом спочатку була дещо напруженою, її розрядила новина від сусідів — Ніна Григорівна чекає на дитину і вони вирішили розписатися... Хризонівна вітала сусідку, почала говорити, що теж сподівається на правнуків, на що Степан усміхнувся і сказав, що не варто плекати марних надій. Нікого не буде. Бабуся не розуміючи поглянула на онука.

— Як то не буде?..

— Я не хочу дітей.

— Та рано їм ще, які діти? — спробувала зняти напругу Ніна.

— Рано чи пізно — різниці нема. Дітей не буде, — відчеканив Степан.

— У когось з вас проблеми зі здоров’ям? — запитала здивовано Людмила Василівна.

— Ні. І у Лори і в мене зі здоров’ям все гаразд.

— Що ж то за родина, коли нема дітей?— не заспокоювалася Хризонівна.

— Нормальна родина, — відмахнувся Степан.

Всі перезирнулись і ніхто не наважився розвивати цю тему далі. Тетяна лише поглядала на Лору, котра не піднімала очей від тарілки. Вона сподівалась, що з часом Степан передумає… Для їхньої матері така позиція майбутнього зятя стала несподіванкою, але вона теж сподівалася, що він передумає…

Кожен на щось сподівався.

Лора потихеньку приглядала моделі весільних суконь. Вона заходила в різні салони то з Оленою Пилявець, то з Тонею. Остання звістку про вагітність матері прийняла як страшний злочин. Не хотіла про це ні чути, ні говорити… і весь час щебетала про пропозицію, котру отримав Бакеро — робота в казино в Англії. У квітні поїде туди сам, подивиться що до чого, а потім вирішить. І сказав, що вона поїде З НИМ.

Степан замовив обручки і з кінця березня вони лежали готові у шафі, чекаючи свого часу. Лариса іноді діставала їх і розглядала — дуже гарні, утворені з трьох різних кілець — білого, жовтого і червоного золота, котрі розміщувались одне над одним і були з’єднані між собою.

У травні третій курс фельдшерів мав виходити на практику на підстанції швидкої допомоги міста Києва. Ще у квітні був наданий перелік підстанцій з адресами, зразки щоденників практики, і студенти дивились кому куди зручніше буде їхати. Лора обрала підстанцію №6 на вулиці Зоологічній. Там поруч метро КПІ і Тоня. Лора з нетерпінням чекала закінчення травневих свят, щоб вийти на практику.

ЇЇ маленькі фікуси виросли більше ніж удвічі, поєднуючись і переплітаючись між собою. Степан жартома називав їх “ДНК”. І коли Лора на щось не погоджувалася, він навіть говорив з рослинами, жаліючись фікусам на дівчину.

Однією з причин скарг фікусам була подія, призначена також на травень. Подія, яка трошки страшила Лору. Їхні запрошення вже більше тижня були закріплені магнітиком до холодильника — 1 травня 1998 року прем’єрою “Титаніка” відкривався перший кінотеатр із мережі “Кінопалац”, у Києві, за адресою вулиця Інститутська,1.

Лора навіть не уявляла масштабу події, але від того, що Степан дуже прискіпливо обирав для неї сукню — вона цієї події вже боялася.

Відкриття Кінопалацу стало визначною подією у культурному житті не лише столиці, а і країни.

(Засновник мережі кінотеатрів, Батрух Богдан — український кінопродюсер, кінодистриб'ютор, кіноексперт та меценат. Один з тих небагатьох людей, завдяки котрим став можливий дубляж іноземних фільмів українською мовою).

На перегляд запросили мерів міст, керівників кінотеатрів, акторів, журналістів... Видовище вражало, оскільки система обладнання Dolby Digital Surround EX була новою й незвичною. І хоч публіка була досить заможна і відома — Лору найбільше вразив фільм… Особливо момент, коли Роуз опускають на шлюпці, вона дивиться вгору на Джека, а над ним вибухають салюти. Дежавю. Так само вибухали квіти салютів, коли Степан зустрічав її з тролейбуса біля Куренівського парку восени...