Фантомна довіра - Лана Вернік
— У неї їстівні плоди?
— Та щось там їдять, я не пробував. Олію знаю, що роблять. Якісь там пухнасті волокна добувають, використовують як наповнювач, але думаю, що ваші горіхи смачніші.
(Бавовняне дерево на півночі Фрітауна, столиці Сьєрра-Леоне. Фото з інтернету)
Степан замовк і вони сиділи мовчки, не піднімаючи питання, котре турбувало обох: будуть вони ночувати разом чи ні? Степан посунув ногу, вкладаючи її зручніше і знову пригорнув до себе Лору. Він не хотів іти, а без дозволу лишатися теж не міг.
Людмила Василівна вийшла до них на поріг.
— Ви тут не померзли?
— Ще не холодно, — відповів Степан.
— Чому не йдете до хати?
— А можна? — він повернув голову до жінки. Людмила зітхнула.
— Можна. Заходь. Я ж розумію, що ти до бабусі йти без Лори не хочеш…
— Ви дозволяєте мені лишитись у вас?
— Дозволяю, — сказала Людмила й пішла у хату.
На вулиці Лариси не було водогону, тому вмиватись довелося над умивальником, в який заливалася вода з відра, принесеного з криниці і знизу теж стояло відро для брудної води, котру потім виносили на вулицю. Умови були не найкращі, але Степану було все одно, тільки б поруч з Ларисою. У його “відрядженнях” траплялись і більш екстремальні умови. Втомлені, вони заснули одразу, лиш тільки опинилися на ліжку. Спали обійнявшись.
Вранці Людмила збиралась на роботу, коли з кімнати доньки вийшов Степан. Привітались.
— Дякую, що дозволили мені лишитися.
— Ти ж не образиш мою Лору?
— Її я менше всього хочу образити, але зі мною важко, тому не обіцяю. До того ж, Лора сильніша, ніж ви гадаєте.
— Я знаю, що вона сильна. Коли я… коли я тонула у своєму горі — вона тягнула на собі тут все: і дім, і город, і Таню, і хвору свекруху, і мене… Все сама. Вона заслуговує, щоб про неї теж подбали. Бо не знаю, на скільки її ще вистачить.
— Я намагатимусь, якщо вона дозволить.
Другий тиждень перебування Степана в Україні Лора також жила з ним в Києві. У суботу 18 жовтня він привіз її в селище і, переночувавши у неї вдома, рано вранці 19 жовтня, в неділю, поїхав до військового аеропорту.
Сьомого листопада 1997 в Києві, у Будинку Кіно, о 22.00 мала розпочатися вечірка Torba Party — “Наторбаніч Party”. Сам проект святкував два роки, про що повідомляв флаер, де серед всього іншого було написано “Торбе 2 годика”.
Бакеро і Тоня кликали Лору з собою, навіть приїхали до неї в училище, але вона відмовлялася і була непохитною. Це легко пояснювалося: вона не знала дати повернення Степана. Це міг бути будь який день і Лариса прагнула бути в тих місцях, де він міг би її одразу ж відшукати. До того ж вечірки їй не дуже подобалися, особливо такі великі.
“Наторбаніч Party” стане останньою вечіркою проекту. Пройде вона в Будинку кіно одночасно на 4-х поверхах з різними танцполами, декількома чіл-аутнимі зонами (напрямок електронної музики, до якого відносять цілу низку різних повільних стилів) і живим віджеїнгом (в реальному часі, за допомогою спеціального обладнання, на основі різних, заготовлених заздалегідь візуальних образів і відеофрагментів, під виконувану музику діджей підбирає і створює візуальні ефекти. В результаті цього виходить «відеомікс» — абсолютно новий твір) у виконанні Sampled Pictures. Сам проект визначив за час свого існування новий підхід до розуміння масштабних музичних подій. Завдяки “Торбі” почали з'являтися вечірки з завчасною організацією, виникла ціла естетика флаєрів. Флаєр став способом комунікації, що створював враження про проект, став новомодною фішкою в міському середовищі… з яким Лора себе ніяк не асоціювала.
Попри всі надії Лариси на швидке повернення Степана — повернувся він аж 22 листопада, постукавши тихенько серед ночі у вікно її спальні. Визирнувши і побачивши його усміхнене обличчя, Лора розплакалась. Зі сльозами на очах, у коротенькій нічній сорочці, босоніж, вона вибігла з кімнати і стрімголов полетіла відчиняти вхідні двері. Зустрівши його на порозі, Лора просто застрибнула на нього і обійняла, не стримуючи сліз.
— Все добре, мАла, все добре, — говорив він, обіймаючи її і заносячи до хати. — Я ж попереджав, що можу зникати на тижні і місяці.
— Тебе так довго не було… — завиваючи крізь сльози, промовила вона.
— Місяць. Пробач. Пробач мені, Наядо, але я не міг приїхати раніше.
До них визирнула сонна Тетяна.
— Привіт, Степане, — сказала вона стоячи у дверях.
— Привіт, — він усміхнувся до дівчини обіймаючи її сестру.
— Ти вже не поїдеш? — Лора відхилилась і очима, повними сліз, намагалась поглянути йому в очі, нічого не бачачи взагалі.
— Не поїду, мАла. Тепер я буду з тобою. Я повернувся.
Людмила Василівна теж вийшла до них, привіталася.
— Божечки, Лоро, ну чого ото так плакати? Приїхав. Живий. Здоровий. Здоровий же? — матір питально поглянула на Степана.
— Так, навіть ніде не покоцався, — він усміхнувся.
— Я ж кажу… А ти так завиваєш, що можна подумати… заспокойся. Боже милий, перша ночі… Так, всі по кімнатах. Всім спати! — Людмила Василівна, позіхаючи, пішла до себе у кімнату, Тетяна теж, лишивши Лору із Степаном самих у тамбурі.
Заспокоївшись і перевівши подих, Лора поглянула йому в очі.
— Я так скучила за тобою…
— І я за тобою, але в цьому домі занадто тонкі стіни, — він усміхнувся.
— Тоді забери мене звідси…
І Степан забрав її до Києва. А наступного дня, в неділю, 23 листопада Степан влаштує “романтичний сніданок”. Чому романтичною має бути лише вечеря?