Фантомна довіра - Лана Вернік

— Я не ображаюся на тебе, — сказала Лора. — Але хіба Бакеро дає привід?

— Ні… Та я так боюся лишитися без нього… Що, як я йому набридну?

— Не думай про це. Бо можна себе так накрутити, що почнеш на людей кидатись і тоді… Навряд чи йому буде подобатися така твоя поведінка. Потрібно відволіктися на щось інше. На навчання, наприклад, — Лариса усміхнулась.

— О… Навчання… Мій мозок не засвоює жодної інформації. Це неправильно. Я це розумію, але зробити нічого не можу. Мені з ним добре, а він нічого не каже про майбутнє. Ми живемо разом вже три місяці, і я не знаю що буде далі. Від цього я просто дурію…

— Ти казала Бакеро про це?

— Ні.

— Запитай у нього.

— Прямо? — Тоня здивувалася.

— Ну так… Ви ж розмовляєте?

— Іноді...

— О… — Лора здивовано усміхнулась. — У вас що, весь час займає секс?

— Майже, — Тоня засміялася.

— Ну, а їсти ви готуєте?

— Простіше замовити чи кудись піти. А ви що, готуєте?

— Так. Дуже цікаво робити це разом. Ми розмовляємо, Степан щось розповідає про себе, я про себе… Обговорюємо різні ситуації і точки зору. Це досить цікаво. Через спілкування і спільні заняття ми краще одне одного пізнаємо. Я, щоправда, сумніваюсь, що зможу осягнути повністю те, яким він є насправді, бо він дуже… незвичайний. Але з ним мені не тільки добре і цікаво.   

— На те він у тебе і Відьмак.

— Бакеро теж не такий простий.

— І гарний же, що я його з’їсти готова…

— Гарний. Але не зовнішність є головною для чоловіка.

— Так, не зовнішність. Є ще декілька важливих деталей, — Тоня засміялась і відпила каву.

— Органів, — Лора кивнула. — І тут, на перше місце сміливо ставимо… мозок.

— Мозок? А чому не…

— Тому що отим другим навчитись користуватись набагато легше, ніж першим.

— Ой, Ларисо, я з тебе не можу, — Тоня залилась сміхом.

— Якщо у чоловіка не працює "думалка", то для жінки — велике горе, бо доведеться все робити самій. І стає вона не заміжня, а просто отримує ще одну дитину, про яку потрібно постійно піклуватися. Тому дуже важливо, щоб голова у нього на плечах була з цим важливим органом всередині і він його правильно використовував.

— У Степана наче казанок варить.

— Варить, — Лора поколупала шматок торту на тарілці. — Аж занадто добре…

— Тобі не вгодиш. Не варить — погано, варить — теж погано. Така перебірлива стала ти, подруго… Чи він щось таке надумав, що тобі не подобається?

— Степан не хоче дітей…

— Зараз не хоче — потім захоче. Погляди можуть змінюватися, — Тоня знизала плечима, говорила впевнено. Щойно Степан дав їй завдання, то ж на Лору він має певні плани. Не хоче… Схоче, якщо подруга завагітніє. Ну, не відправить же він її на аборт?

— Можливо.

— Так, ану не розкисай. Дітей тобі ще рано заводити, потрібно пожити для себе спочатку. Краще рятуй мене від мого божевілля… Що ще порадиш окрім сумісного куховарства? 

— Степан мене ще керувати автомобілем вчив...

— О… А це ідея… Потрібно спробувати.

— Спробуй… — Лора зітхнула.

— Гм… З кухнею простіше. Скажу, що не хочу нікуди йти… Що ж таке придумати готувати?

— Щось не дуже складне.

— Так, бо якщо відволічемося — ще все зіпсуємо, а відволіктися ми можемо, — Тоня засміялася. — А як до машини доступ випросити? Сумніваюся, що пустить.

— Мені Степан сам запропонував.

— Ну то я так і скажу, що Степан Лору навчив, а ти навчи мене.

— Можеш поговорити з ним про плани на майбутнє, про те, що ти плануєш робити після технікуму… Почни здаля, там до чогось і договоритеся.

— Уявлення не маю, що я після нього робитиму.

— От і скажи йому про це. Тоню, ти ж розумна дівчина, ти зможеш витягти з нього потрібну тобі інформацію про його плани. І є вони в нього чи нема, — Лора усміхнулась. — Не дозволяй своїм страхам брати над тобою гору, увімкни мозок. Бакеро ж не якийсь інопланетянин, контакт з ним можливий. Де поділася та Тоня, яку я знала? Заберіть від мене цю істеричку і поверніть попередній варіант!

Тоня усміхнулась і помовчала.

— Ларисо… Мені так не вистачало цих наших з тобою теревенів.

— То давай зустрічатися частіше. Бо мені теж їх не вистачало.

— Та як частіше, ти ж їдеш додому після занять, а я тут.

— На цей тиждень мама відпустила мене жити до Степана. Ну і я маю ключі від його квартири, так що якщо домовитися зустрітись — я можу заночувати в місті, коли його не буде.

— Ти цей тиждень у Києві?! — вигукнула радісно Тоня.

— Так, — Лору повеселила така реакція подруги.

— А давай зустрінемося на тижні?

— Давай. А коли?

— У мене… середа не така завантажена. Чи у вас із Степаном якісь плани?

— Не знаю, він за тиждень нічого не казав. У нього ж нога поранена… 

— А що з ногою?

— Там… порізався.

— Знову?!

— Це довго розповідати, і я не знаю чи можна, тому краще не розпитуй мене про це. На наступні вихідні ми з ним поїдемо в селище, Степан хоче піти до лісу. Планує ще або влаштувати пікнік у лісі або у мене вдома посмажити шашлик.

— І я хочу до тебе додому. І шашлик я хочу…Так, де наші хлопці? — Тоня крунула головою. — Може покличемо їх до нас?

Зустріч подруг переросла у вечерю парами і розійшлися вони досить пізно ввечері. Можливо, сиділи б ще, але Лора згадала, що на “воєнку” потрібно повторити тему. Степан їй відповів, що повторить уранці у машині, проте спати слід лягти раніше…   

На тижні дівчата зустрілися після занять. День був неймовірно теплим. Вирішили прогулятися по Андріївському узвозу, розглядаючи виставлені там товари, особливо затримуючись біля картин. Дорогою Тоня бідкалася, що, поринувши в особисте життя з головою, вони обидві пропустили дві жахливі події, що трапилися цього літа.

— Якщо події жахливі, то може це добре, що ми їх пропустили? — запитала Лора.