Фантомна довіра - Лана Вернік

— То може ми якось домовимось і зустрінемося всі разом? Ти візьмеш свою подружку… А я свого друга?

— Можливо, потрібно запитати в подружки. Я ж не можу вирішувати замість неї…

За вікном показався клуб “Hollywood”.

— Та навіщо там щось питати? Берімо ЦЮ зараз з собою! — вигукнув хтось за її спиною, — я ще такої як ця ціпа не мав.

— Сядь, тварино, — Саня зиркнув на когось за її спиною і, повертаючи погляд на Лору, затримав його на її золотих сережках. Вона помітила цей зацікавлений погляд. На якусь мить в голові з'явилася ідея, що якщо запропонувати віддати їм сережки — вони її відпустять, але вона розлетілась на друзки від думки, що сережки вони і так можуть забрати... А якщо знімуть хустинку з її шиї, то побачать ще золотий ланцюжок поважної товщини і діамантову підвіску, а ще на ній браслет… І тут Лорі стало реально страшно, як то кажуть — до гикавки. Вона сама, в оточенні п’яних молодиків, ніхто їй не допоможе і просто відкупитися від них прикрасами не вдасця… Втрачати прикраси вона теж не хоче — це все подарунки від Степана… Що ж робити?

Тролейбус почав сповільнювати хід. Зараз має бути зупинка "Куренівський парк"... На зупинці височіла знайома висока постать, що спиралася на милицю. Лора різко підвелась і попрямувала на вихід, що був прямо за Санею. Компанія не очікувала від неї такої швидкості, тому всі вони ринулися до неї з запізненням на пару секунд.

— Гей, Лоро, красуне, а куди ти зібралася? — Саня схопив її за сумку.

— Я вже приїхала, це моя зупинка.

— А ми тебе потім сюди проведемо, давай проїдемося трошки далі.

— Я приїхала, — наполегливо сказал Лора боковим зором бачачи, що Степан рухається до її дверей. 

Тролейбус зупинився, двері відчинились, але хлопці не давали Ларисі вийти.

— Граблі прибрали, хутко! — гримнув Степан і в салон направився пістолет, клацнувши запобіжником. — Лоро, виходь.

Він кинув милицю і подав їй руку, схопившись за яку вона зіскочила на землю не відпускаючи його руки.

— Дядю, тихше… — обережно вимовив Саня, піднімаючи вгору руки, як і решта молодиків, з яких просто на очах вивітрювався алкоголь. Стресові ситуації таки добряче протверезвляють мозок.

— Стули писок, — відповів Степан, не відводячи пістолет.

Двері тролейбуса зачинились і він поїхав далі. Лора пригорнулася до Степана переводячи подих.

— Дякую… Дякую тобі… і вибач. Я більше ніколи не буду відмовлятися, щоб ти мене звідкись забрав.

— МАла, — Степан обійняв її, стежачи за тролейбусом, котрий поїхав до наступної зупинки, що була прямо попереду, трохи далі, чи не вийде там та хмільна компанія? Зупинка та знаходилася прямісінько навпроти його будинку. Ліворуч від Степана були багатоповерхівки, праворуч — Куренівський парк… За спиною почулися вибухи салюту — у клубі “Hollywood” хтось щось святкував. На доказ цього почулися вигуки і сміх. Будівля була зовсім поруч від місця де вони стояли — метрах у двохстах. Тролейбус зупинився і з нього вийшла одна постать — молодики поїхали далі. Степан полегшено зітхнув і перевів погляд на Лору, що тулилася до нього.

— Я мав наполягти.

— А що ти робиш тут? Потрібна ж наступна зупинка?

— Мені подзвонив Бакеро і сказав, що Тоня вже вдома, а ти вирішила їхати через Петрівку. Тому я вийшов тебе зустріти. Стояти було нецікаво і я почав ходити між цими двома зупинками.Тут же відстань — нема що бачити — десь 450 метрів. То я ходив собі і розминався... А потім приїхав тролейбус. В ньому ти і якісь незрозумілі пацани… Вони ж нічого тобі не зробили?

— Нічого, — Лора підняла голову і поглянула на Степана. Теплий жовтневий вітерець гойдав його відросле волосся. Він усміхався до неї згори, а небо над ним сяяло і наповнювалося вогняними квітами салютів. Це було так незвичайно, що вона замилувалася ним, забувши на якусь мить про страх, який щойно пережила, просто дивилася на нього, як зачарована. (Вона побачить схожу картину згодом у кіно і відчує дежавю).   

Мама Лори помінялася змінами з суботи на неділю. Вони всі поїхали до лісу, на радість Степана знайшли гриби. Небагато, але він був дуже з того радий. Відвізши Людмилу Василівну з доньками додому — заїхав до бабусі, запросив її на шашлик — очікувано вона відмовилася. Бурчала, що у них вдома умови кращі, можна було б і тут посмажити, якщо так хотів.

— Добре, то ми можемо зараз все зібрати і переміститися сюди…

— Хто це ми?

— Лора, її сестра, мама…

— Ні-і-і… вони мені тут не потрібні.

— … ще будуть Бакеро і Тоня.

— Ці нехай, а Ільченки…

— Значить, ми будемо у них. Якщо виникне бажання — можеш приєднатися до нас. 

Він знав, що бабуся не прийде. Але не запросити її — не міг.

Погода сприяла. Було не дуже сонячно, але тепло. Стола поставили на вулиці, перед літньою кухнею. Пізніше до них приєдналась Ірина з меншою сестрою, Інною, подругою Тетяни. Коли стемніло — кинули подовжувач і винесли лампу. Ніхто не хотів розходитись, але було пізно, і Бакеро поїхав з Тонею на хутір, дівчата допомогли прибрати зі столу і помити посуд. Степан намагався допомогти, але йому сказали не лізти, бо ще перечепиться, тому він сів на сходах і курив. Ірина з сестрою невдовзі пішли додому. Провівши їх до повороту, Лора повернулась і сіла поруч з ним.

— Тобі тут не холодно? — поцікавилася вона, пригорнувшись.

— Ні.

— Втомився?

— Трохи є. Натопався, — він обійняв Ларису, — я оце дивився на ваш горіх і зрозумів, що він мені нагадує.

— Що? — Лора притулилася до нього спиною, розвернувшись обличчям у бік горіха.

— На півночі Фрітауна — столиці Сьєрра-Леоне, є дуже старе бавовняне дерево. Кажуть, найстаріше дерево у світі, така стара розлога сейба. Їй приблизно п’ять століть... У ХVІІ столітті там був ринок рабів, котрих переважно відправляли у Новий світ… А у 1792 році Англія звільнила майже чотири сотні чорношкірих, котрі воювали на її боці в Америці, і відправила їх назад, до Африки. Типу — на волю. Назвали їх “новошотландцями” і відправили на “батьківщину”, якої вони по суті і не знали. Сьєрра-Леоне була колонією Великобританії до 1961 року і та сейба росла там весь цей час. Коли на те місце прибули перші звільнені раби — вони провели молобен під деревом. Я коли вперше потрапив під неї — залип. Місцеві мало звертають уваги на стару сейбу. Звикли. Там кільце, всі кудись їдуть, йдуть, а я залип. Під нею досі роблять різні підношення, лежить купа всього різного. Дерево дуже гарне і величне. Ваш горіх дуже схожий на ту сейбу. От тільки ви не робите йому подаяння, — Степан усміхнувся і притулився щокою до її волосся.