Чорний дім - Стівен Кінг

Коли він озирався вперше, була лише біла пляма на тлі дерев. Наступного разу він уже бачить темний піджак і червону пляму, очевидно, краватку. Попереду нього — лігво, смердюча діра, яка лише випадково виглядає, як будинок. З його появою в голові Генрі починає гудіти. Замість запаху соснового лісу, який обступає його з усіх боків, відчувається нудотний аромат парфумів: «Мій гріх».

«Те, що позаду мене, хай би що то було, воно веде мене, веде, як бичка на бійню».

Він замислюється над тим, щоб звернути ліворуч чи праворуч, зникнути в лісі, скориставшись тим дивом, що він може бачити. Але є ще дещо. Темні пливкі фігури, схожі на закопчені шарфи. Він навіть може розгледіти одну з них. Вона схожа на гігантського собаку з виряченими очима і довгим язиком, таким же червоним, як краватка тієї фігури, що наближається до нього.

«Не можна дозволити йому завести мене в дім, — думає він, — я маю вибратись звідси до того, як воно зможе завести мене туди… але як? Як?»

Рішення приходить до нього з вражаючою простотою. Усе, що йому потрібно, це прокинутись. Тому що це сон. Це просто…

— Це сон! — Генрі викрикує і робить різкий ривок уперед, він не йде, бо він сидить, сидить у своєму власному зручному кріслі, і зараз, швидше за все, його штани стануть мокрими, бо він заснув з банкою кінґслендського світлого пива на нозі…

Але нічого не розливається, тому що немає банки з пивом. Він обережно повертається праворуч і намацує її на столі, поруч із книжкою «Відблиски в золотому оці», виданням зі шрифтом для сліпих. Він, очевидно, поклав її туди перед тим, як заснути й потрапити в цей страшний кошмар.

Проте Генрі більше ніж упевнений, що цього не робив. Він поклав книжку і пиво на ноги, звільняючи руки, щоб торкатись рельєфних крапок, які розповідають історії. Щось дбайливо взяло книжку і банку, можливо, навіть після того, як вони впали, і поклало на стіл. Щось, що пахне парфумами «Мій гріх».

У повітрі тхне ним. Генрі робить довгий, повільний вдих широкими ніздрями і щільно стуленим ротом.

— Ні, — чітко каже він. — Я відчуваю запах квітів… і запах миючих засобів для килимів… і запах смаженої цибулі, яку смажив учора. Цей запах ледь вловимий, але він досі є. Ніс знає.

Усе правильно, але запах був. Він зник, тому що вона пішла, але вона повернеться. І раптом він усвідомлює, що хоче, щоб вона повернулася. Якщо він і наляканий, то лише через те, що не знає, чого боїться, чи не так? Так, тільки так. Він не хоче бути сам у компанії спогаду про гіркий сон.

Касети.

Він має послухати записи. Він пообіцяв Джеку.

Генрі, похитуючись, підводиться на ноги і йде до вітальні, натискає ту ж саму кнопку. Цього разу його вітає голос Генрі Шейка — найдобродушнішої людини у світі.

— Агов, веселі котики і запальні кішечки, на годиннику «Булова» дев’ятнадцята година чотирнадцять хвилин. Надворі дуже класна температура — сімдесят п’ять градусів, а тут, в уявній танцювальній залі, чудові сімдесят градусів. То чому б нам не відірватися і не піддатися їхній чарівності?

Дев’ятнадцята година чотирнадцять хвилин! Коли востаннє він спав удень протягом трьох годин? До того ж коли востаннє в нього був сон, у якому він міг бачити? Відповідь на друге питання, наскільки він пам’ятає, — ніколи.

Де була ця стежка?

Що то було таке позаду нього?

Що то було за місце попереду нього?

— Яка різниця, — каже Генрі в порожній кімнаті, — якщо вона порожня. — Це був сон, і квит. Час братися за записи…

Він не хоче слухати їх, йому в житті не хотілось нічого чути менше (ну, хіба, можливо, «Чи знає хтось, котра година?» у виконанні «Чикаґо»), але він змушений. Якщо це зможе врятувати життя Тая Маршалла чи життя хоча б одної дитини, то він змушений.

Повільно, з острахом роблячи кожен крок, Генрі Лайден навпомацки йде до студії, у якій на програвачі на нього чекають дві касети.

— На небесах немає пива, — Мишеня співає невиразним, монотонним голосом.

Його щоки вже покрились огидними червоними плямами, ніс западає на бік, як атол після підводного землетрусу.

— Ось чому ми п’ємо його тут. Коли… ми відходимо… наші… друзі пиво п’ють.

Так уже триває протягом чотирьох годин: філософські вислови, інструкції для любителів пивоварів-початківців, уривки з пісень. Світло, що просочується крізь ковдри на вікнах, помітно тьмяніє.

Мишеня робить паузу, його очі заплющені. Він заводить іншу пісеньку.

— Сотня пляшок пива на стіні… одна пляшка впаде, бути…

— Я маю йти, — каже Джек.

Він чекав скільки міг, переконаний, що Мишеня, хотів йому щось сказати, але більше він чекати не може. Тай Маршалл чекає на нього.

— Стривай, — каже Док.

Він порпається в сумці й витягує шприц. У сутінках він піднімає його й постукує нігтем по скляному корпусі.

— Що це?

Док похмуро посміхається до Джека і Шнобеля.

— «Спід», — каже він і вводить рідину в руку Мишеняти.

Спочатку нічого не відбувається, але щойно Джек розтуляє рот, щоб повторити, що йому потрібно йти, Мишеня різко розплющує очі. Тепер вони червоні — яскраво-кривавого кольору. Коли погляд Мишеняти звертається в бік Джека, він знає, що той бачить його. Можливо, уперше справді бачить, відтоді, відколи тут.

Ведмедиця вилітає з кімнати, повторюючи фразу:

— Не можу більше, не можу більше, не можу більше, не можу більше…

— Чорт, — хриплим голосом каже Мишеня. — Прокляття, мої справи кепські. Так?

Шнобель на мить ніжно торкається голови друга.

— Так, чуваче. Думаю, так. Ти можеш нам допомогти?

— Вкусив мене раз. Лише раз, і тепер… тепер… — Його жахливі червоні очі повертаються до Дока. — Ледь бачу тебе. Кляті дивні очі.

— Чуваче, не буду тобі брехати, — каже Док. — Ти помираєш.

— Ще ні, — каже Мишеня. — Дай щось, щоб написати. Щоб намалювати карту. Швидко. Не знаю, що ти вколов мені, Доку, але та собача штука сильніша. Я недовго