Чорний дім - Стівен Кінг

— Ще ні.

Криваві сльози починають текти з очей Мишеняти. Чорний слиз формується в дрібні закрутки і ніби намагається дотягнутися до вологи, щоб випити її.

— Стопер і затичка бродіння, — шепоче Мишеня. — Томас Мертон — лайно, ніколи не слухайте, якщо хтось казатиме інше. То все брехня. Ти маєш випустити гази, доки виходить пил. Джері Ґарсія не був Богом. Курт Кобейн не був Богом. Запах парфумів, які він відчуває, надходять не від його мертвої дружини. Він впав в око Королю. Ґорґ-тен-аббала, еє-леє-леє. Опопанакс мертвий, хай живе опопанакс.

Джек нахиляється, глибше занурюючись у запах, який надходить від Мишеняти.

— Хто відчуває запах парфумів? Хто впав в око Королю?

— Навіжений Король, поганий Король, сумний Король. Рін-дін-дін, Короля вітають усі.

— Мишеня, хто впав в око Королю?

Док каже:

— Я думав, ви хотіли знати про…

— Хто?

Джек навіть не уявляє, чому це здається йому таким важливим, але чомусь так. Можливо, просто хтось щось йому нещодавно сказав? Дейл? Тенсі? Спаси Господи, Венделл Ґрін?

— Цідильна трубка і шланг, — каже Мишеня неначе по секрету. — Це те, що тобі знадобиться після бродіння! І не розливай пиво в пляшки, які закупорюються пробкою. Ти…

Мишеня відвертає голову від Джека, кладе її на плече і блює. Ведмедиця скрикує. Блювотина — жовтий гній із чорними цятками, такими ж, як слиз у куточках очей Мишеняти. Вони живі. Шнобель поспішає залишити кімнату, ледь не біжить. Джек, як може, закриває Мишеня від відблиску сонячного світла, що надходить з кухні. Рука, що тримає руку Джека, слабшає. Джек повертається до Дока.

— Думаєш, він відходить?

Док хитає головою.

— Знову вирубився, бідний старий Мишеня. Бідному Мишеняті не так легко відійти. — Він кидає на Джека похмурий пронизливий погляд. — Це варто того, містере поліцейський. Бо якщо ні, вам буде непереливки.

Шнобель повертається з величезною зв’язкою ганчір’я, на руках у нього зелені кухонні рукавички. Він мовчки витирає калюжу блювотини між плечем Мишеняти і спинкою дивана. Чорні цятки вже не рухаються, і це добре. Якби ще не бачити, що вони спершу рухались, було б краще. Джек із жахом помічає, що блювотина виїла обшивку дивана, як кислота.

— Я хочу зняти ковдру на кілька секунд, — каже Док, і Ведмедиця одразу ж підводиться, досі тримаючи миску з розтопленим льодом. Вона з трепетом відходить до однієї з книжкових полиць і стоїть там, повернувшись спиною.

— Доку, там щось, що мені треба обов’язково побачити?

— Думаю, так. Навряд чи ти знаєш, із чим маєш справу, навіть зараз. — Док береться за ковдру і повільно витягує її з-під кволої руки Мишеняти. Джек бачить, що ще більше чорного гною почало просочуватись з-під нігтів помираючого. — Пам’ятаєте, це сталося всього кілька годин тому, містере поліцейський.

Він стягує ковдру. Відвернувшись до них спиною, Сюзен Ведмедиця Осґуд, стоїть обличчям до великих робіт західних філософів і мовчки плаче. Джек намагається стримати крик, але не може.

Генрі розраховується за таксі, йде в дім, робить глибокий і заспокійливий вдих холодного повітря, яке панує в будинку завдяки кондиціонеру. Він відчуває незначний, солодкий аромат і каже сам собі, що це лишень свіжозрізані квіти, одна зі звичок місіс Мортон. Він знає краще, але більше не хоче мати справу з привидами. Йому вже краще, і він думає, що знає чому: він сказав типу з ESPN узяти свою роботу і встромити її собі в зад. Більше нічого не потрібно для чудового дня, особливо, якщо ти маєш високооплачувану роботу, дві кредитні картки, на яких ніколи не закінчуються гроші, й кухоль холодного чаю в холодильнику.

Генрі прямує на кухню, він йде коридором з простягненою перед собою однією рукою, щоб перевіряти чи немає на шляху перешкод. Ні звуку, тільки шепіт кондиціонера, гудіння холодильника, стукіт його каблуків дерев’яною підлогою…

…і зітхання.

Любовні зітхання.

Генрі зупиняється на мить і обережно повертається. Цей солодкий аромат стає сильнішим, якщо повернутись до вітальні та вхідних дверей? Він думає, що так. І це не квіти; немає сенсу дурити себе. Його ніс знає, як завжди. Це запах парфумів «Мій гріх».

— Роуді? — каже він, а тоді тихіше: — Жайворонку?

Відповіді немає. Звичайно, немає. Він просто знервований, та й по всьому. Немає запахів. Немає пристрасних зітхань. Тепер йому не дає спокою думка, що його дружина повернулася до вітальні, повстала з могили і стоїть у напарфумованому похоронному одязі, мовчки дивлячись, як він, сліпий, заходить і проходить просто перед нею. Його Жайворонок повернулась із кладовища «Ноґін Маунд», щоб провідати його. Можливо, щоб послухати останній диск «Слоббербоун».

— Припини, — каже він тихо. — Припини, дурню.

Він іде до своєї великої найзручнішої у світі кухні. Пройшовши крізь двері, мимовільно натискає кнопку на панелі. Голос місіс Мортон надходить з високо піднятих колонок, які настільки високотехнологічні, що справляється враження, неначе вона тут, у кімнаті.

— Заїжджав Джек Сойєр, він залишив ще одну плівку, яку хотів би, щоб ви послухали. Він сказав це… Ви знаєте, той чоловік. Той поганий чоловік.

— Так поганий чоловік, — бурмоче Генрі, відчиняючи холодильник, насолоджується потоком холодного повітря.

Його рука безпомилково тягнеться до однієї з трьох банок кінґслендського світлого пива у дверях холодильника. Він і не думає брати келих із холодним чаєм.

— Вони обидві лежать у вас у студії на програвачі. Також Джек хотів, щоб ви зателефонували йому на мобільний. — Голос місіс Мортон переходить у трохи менторський тон. — Під час розмови, я сподіваюсь, що ви скажете йому, щоб він був обережний, а також будьте обережними і ви. — Пауза. — Також не забудьте повечеряти. Я все приготувала. Друга полиця холодильника ліворуч.

— Ага, ага, ага, — каже Генрі й усміхається, відкорковуючи пиво.

Він іде до телефону, щоб набрати номер Джека.

На сидінні «Додж Рема», припаркованого перед Нейлгауз-роу, 1, дзвонить мобільний Джека. Цього разу в кабіні немає нікого, кого б роздратувало це пронизливе щебетання.

— Абонент, якому ви намагаєтесь зателефонувати, не відповідає. Будь ласка, спробуйте передзвонити пізніше.

Генрі вішає слухавку, повертається назад до дверей і натискає там іншу кнопку на панелі. Голоси, що повідомляють час і температуру, — його власні, але запрограмовані новітніми технологіями так, що він ніколи не знає, який саме голос буде звучати. Цього разу в сонячній прохолодній тиші його будинку, який, здавалося, ще ніколи не був таким