Чорний дім - Стівен Кінг

Постать, що споглядає за Генрі, відсахується, як змія, коли здобич імітує відволікаючий маневр, але не промовляє ні звуку. З-за вишкірених зубів з’являється шорсткий старий язик. Істота напахкалася парфумами, які місіс Мортон забракло сміливості прибрати з туалетного столика в дамській кімнаті, що поруч зі спальнею господаря, і тепер від гостя віє цим запахом.

Генрі вирішує, що це все лише плід його уяви — якби тут був Морісс Роузен, то він би сказав: «Це помилка, йоу», — і натискає кнопку «ГРАТИ» кінчиком пальця.

Він чує, як Арнольд Грабовський прокашлюється, а тоді представляється, Рибак перебиває його, навіть не давши закінчити: «Привіт підтирайло».

Генрі перемотує, слухає знову: «Привіт підтирайло». Перемотує і слухає ще раз: «Привіт підтирайло». Так, він чув цей голос раніше. Він впевнений у цьому. Але де? Відповіді на такі питання завжди з’являються — рано чи пізно — і дізнаватись їх не так вже й важко. Генрі зосереджено слухає, його пальці танцюють туди-сюди на кнопках деки, як пальці піаніста клавішами «Стейнвея». Відчуття, що за ним спостерігають, зникає, хоча фігура за дверима студії, взута в капці з бджолиними смужками та з ножицями для живоплоту в руках — стоїть непорушно. Посмішка старого монстра поволі зникає. Немолоде обличчя хмурішає. В його погляді з’являється збентеження і, можливо, навіть перші ознаки страху. Йому не подобається, що сліпа риба в акваріумі може розпізнати його голос. Звичайно, це не має значення, можливо, це навіть дає втіху, але якщо й так, то це задоволення містера Маншана, а не його. Але задоволення їм мають приносити одні й ті самі речі… хіба ні?

«Це в тебе сталося. Не в мене. В тебе».

— Не в мене, в тебе, — каже Генрі. Імітуючи почутий голос, і в нього чудово виходить. — Замало квашеної капусти в салаті, mein[8] друже, ja[9]?

«Твій найгірший кошмар… найгірший кошмар».

Аббала.

Я Рибак.

Генрі зосереджено слухає. Деякий час він просто слухає запис, тоді слухає одну і ту ж фразу чотири рази: «Поцілуєш мене в яйця, ти мавпо… поцілуєш мене в яйця, ти мавпо… ти мавпо… мавпо…»

Ні, не мавпо. Голос насправді каже мафбо. МАФ-бо.

— Не знаю, де ти зараз, але виріс ти в Чикаґо, — бурмоче Генрі, — у південній його частині. І…

Тепло на обличчі. Раптом він згадує тепло на обличчі. Чому друзі і сусіди? Чому, о великі мудреці?

Ти, як мавпа на жезлі.

Мавпа на жезлі.

Мавпа…

— Мавпа, — каже Генрі. Він потирає скроні кінчиками пальців: — Мавпа на жезлі. МАФ-ба на шеслі. Хто казав це?

Він прокручує запис дзвінка на «911»: «Поцілуєш мене в яйця, ти мавпо».

Він прокручує в пам’яті: «Ти як мавпа на жезлі».

Тепло на обличчі.

Жар? Світло?

І те, і інше?

Генрі витягує касету із записом дзвінка на «911» і кладе іншу, яку Джек приніс сьогодні.

«Привіт Джуді. Ти сьогодні Джуді чи Софі? Аббала передає тобі вітання, а Ґорґ каже “Кар-кар-кар!” [Хрипкий безпристрасний сміх.] Тай теж передає вітання. Твій маленький хлопчик дуже самотній…»

Коли Тайлер Маршалл плаче, наляканим голосом кричить із колонок, Генрі морщиться і різко нахиляється вперед.

«Бутуть, ша фби-фстфа».

Акцент тепер набагато сильніший, пародія, жарт: «Діти Катцен’яммер зустріли перевертня», — але якось ще більш викривлено.

«Малункі ті-дди… фи-ля, як пжениця. Филяшуд, як…»

— Виляжуть, як мавпа на жезлі, — каже Генрі. — МАФ-ба. ФИ-ля-шуд. Хто ти, сучий ти сину?

Він повертається до запису дзвінка на «911».

«Є батоги в пеклі і ланцюги в Шеол». Але більше це звучить, як «патохи в пехлі, лансюхи в Шайол».

Патохи. Лансюги. МАФ-ба на жезлі. Шеслі.

— Ти, як… — Генрі починає, а тоді відразу згадує ще одну фразу.

— «Кошмар леді Маґовен». Добре.

Поганий кошмар чого? Патохів в пехлі? Лансюхів в Шайол? Маф-б на жезлі?

— О Боже, — тихо каже Генрі. — О… мій… Боже. Танці. Він був на танцях.

Тепер усе стає на свої місця. Які ж усі дурні! Злочинно дурні! Велосипед хлопчика… саме там він і був. Саме там, Господи Ісусе! Вони всі були сліпими, зроби їх усіх суддями.

— Але він був таким старим, — шепоче Генрі. — Старезним! Як можна було здогадатись, що такий чоловік міг би бути Рибаком?

За цим іде наступне питання. Якщо Рибак достоту житель «Притулку для старих Макстона», то, Господи, де захований Тай Маршалл? Як цей виродок пересувається по Френч Лендінґу? У нього десь є авто?

— Це не має значення, — бурмоче Генрі. — У будь-якому разі, не зараз. Хто він і де він? От що важливо.

Тепло на обличчі — перша спроба його розуму визначити час і місце голосу Рибака — від прожектора, звичайно, прожектора Симфонічного Стена, рожевого, як свіжі ягоди. І якась жінка, якась мила літня жінка…

«Містере Стен, йоу-хоу, містере Стен?»

…запитала, чи він приймає замовлення, але, перш ніж Стен відповідає, приглушений грубий голос схожий на тертя двох каменів…

«Я перший, стара».

…перебив. Приглушеним… грубим… неприємним німецьким акцентом, який був притаманний жителям південної частини Чикаґо, другого, а то й третього покоління. Не зовсім так, як говорили вони, але натяк на той акцент все ж є, чи не так? О, так.

— Маф-ба, — каже Генрі, дивлячись перед собою. Дивлячись просто на Чарльза Бернсайда — якби ж він тільки знав! — Шесл. Филяшуть. Hasta la vista[10]… дитинко.

То якого можна дійти висновку, врешті-решт?