Мисливці за головами - Ю. Несбе
— То ти просто знайшов полотно Пітера Пауля Рубенса у потаємній кімнаті за кухнею у твоєї покійної бабусі?
Грааф кивнув посміхаючись:
— Таке трапляється, я чув. Це, звісно, не найкраща і не найвідоміша його річ, але вона дечого коштує.
Я мовчки кивнув. П’ятдесят мільйонів? Сто? Як мінімум. Інша знайдена картина Рубенса, «Побиття немовлят», усього кілька років тому пішла з аукціону за п’ятдесят мільйонів. Фунтів стерлінгів. Півтора мільярда крон.
— Це, ясна річ, сталося не просто так — те, що моя бабуся почала ховати у себе предмети мистецтва, — сказав Грааф. — Розумієш, моя бабуся у молодості була розкішною красунею і, як казали у світському товаристві Осло, приятелювала з вищими німецькими офіцерами під час окупації. Особливо з одним полковником, поціновувачем мистецтва, вона часто про нього розповідала, коли я у них жив. Вона казала, що він передав їй деякі роботи, щоб вона сховала їх до мирних часів. Як на лихо, його було страчено учасниками руху Опору в один з останніх днів війни. За іронією долі, в числі цих учасників було чимало тих, кого він пригощав шампанським, коли справи німців йшли краще. Насправді я не дуже вірив бабусиним оповідкам — так, відсотків на п’ятдесят. Поки ці майстри-поляки не знайшли тих дверей за книжковою шафою в кімнаті прислуги поза кухнею.
— Неймовірно, — мимоволі прошепотів я.
— Правда ж? Я ще не перевіряв, чи оригінал це, але…
Оригінал-оригінал, думав я. Німецькі полковники копій не збирали.
— А твої робочі — вони освічені люди? — спитав я.
— Так, але навряд чи вони зрозуміли, що це таке.
— Не кажи їм. Сигналізація в квартирі є?
— Розумію, про що ти. І відповім — так, усі квартири нашого будинку мають спільну угоду на охорону. І ніхто з майстрів не має ключів, оскільки вони можуть працювати лише з восьмої до четвертої, як того вимагають правила розпорядку нашого будинку. А коли майстри там, я, звісно, знаходжуся поряд.
— Гадаю, так слід чинити і далі. А ти не знаєш, яке агентство охороняє ваш будинок?
— «Тріо» чи якось так. Я думав якраз спитати у твоєї дружини, чи не знає вона когось, хто зможе визначити, чи справжній це Рубенс. Ти перший, з ким я про це говорю, тож сподіваюсь, що ти нікому не розповіси.
— Звичайно, ні. Я спитаю у неї й одразу ж тобі передзвоню.
— Спасибі, буду тобі дуже вдячний. Поки що я знаю тільки те, що навіть якщо це оригінал, картина не входить до числа його найвідоміших полотен.
Я поспішив посміхнутися.
— От шкода. Але повернемося до твого призначення. Я люблю робити все швидко. Що скажеш, коли б ти зміг зустрітися з «Патфайндером»?
— У будь-який день.
— Гаразд. — Я квапливо думав, поки шукав щоденник. Майстри з восьмої до четвертої. — «Патфайндерам» зручніше приїхати в Осло після завершення робочого дня. Від «Хортена» їхати кілька годин. Що, як ми домовимося на якийсь із днів на цьому тижні, десь близько шостої? Підходить? — сказав я якомога природніше, але фальшиві ноти різали мені слух.
— Звичайно, — сказав Грааф, який начебто нічого не помітив. — Тільки не завтра, добре? — додав він і підвівся.
— Я маю їм повідомити, — сказав я. — Я тоді передзвоню тобі за номером, який ти мені залишив.
Я провів його у фойє.
— Таксі не замовиш, До?
Я намагався прочитати за виразом Оди чи Іди, чи погоджується вона на таке скорочення, але Грааф мене перервав:
— Дякую, я на своїй машині. Вітання дружині — і чекаю на твій дзвінок.
Він простягнув мені руку, і я схопив її, широко посміхаючись.
— Я спробую з’ясувати це сьогодні ввечері, бо завтра ти зайнятий, чи не так?
— Так.
Не знаю, чому я не зупинився на цьому. Ритм бесіди, відчуття, що розмову не закінчено, підказували, що тут іще слід сказати заключне «До зв’язку». Але, можливо, це було спричинено якимось особливим відчуттям у животі, може бути, уже в той момент у мені зародилося відчуття тривоги, що потребувало додаткової перевірки.
— Так, ремонт віднімає страшенно багато часу, — сказав я.
— Завтра я лечу ранковим рейсом у Роттердам. Забираю свого собаку з карантину. Повернуся пізно ввечері.
— Добре, — сказав я і відпустив його руку, щоб він не відчув, як напружилося моє тіло. — А який у тебе собака?
— Нідертер’єр. Шукач. Ще й на додачу агресивний, як бійцівські собаки. Підходящий вибір для будинку, де знаходяться такі картини, чи не так?
— Ще б пак, — сказав я. — Ще б пак.
Собака. Терпіти не можу собак.
— Так-так, — прозвучав голос Уве Чикерюда на тому кінці телефонної лінії. — Клас Грааф, Оскарс-гате, двадцять п’ять. Ключі у нас. Передам у «Суші & Кава» за годину. Сигналізацію відімкнемо о сімнадцятій нуль-нуль. Що-небудь вигадаю і вийду ввечері на роботу. А чому такий поспіх, до речі?
— А тому, що завтра у квартирі з’явиться собака.
— Зрозуміло, а чому не у робочий час, як завжди?
Повз телефонну будку пройшов той самий чувак у костюмі від Корнеліані та у дорогих ботанських окулярах. Я повернувся до нього спиною, щоб не вітатися, і приклав слухавку ближче до рота:
— Я хочу бути на сто відсотків упевнений, що майстри вже пішли. А ти просто зараз зателефонуй у Ґетеборг, нехай добудуть якісну копію Рубенса. Їх багато, але ти скажи, що нам потрібна якісна. І нехай вони зроблять це вже до сьогоднішнього вечора, щоб ти забрав її сьогодні, коли привезеш їм Мунка. Часу мало, але мені важливо мати репродукцію вже завтра, ти мене зрозумів?
— Зрозумів, зрозумів.
— І можеш сказати у Ґетеборзі, що наступного дня доправиш їм оригінал. Назву картини пам’ятаєш?
— Так, пам’ятаю. «Каталонське полювання на кабана», Рубенс.
— Приблизно так. А ти на сто відсотків упевнений, що на цих бариг можна покластися?
— Бог з тобою, Роджере! Усоте повторюю тобі — залізно!
— Я просто уточнив.
— Ти мене послухай. Цей тип знає, що коли він хоча б раз когось кине, то вже довічно буде поза грою. Ніхто не карає за крадіжки так, як самі крадії.
— Зрозуміло.
— Тут така справа — ту наступну поїздку в Ґетеборг доведеться
