Клуб: їх таємниці vs твоє життя - Джулія Ромуш
Значить, так...
Андреа Танака - 21 рік, третій курс, майбутній терапевт без спеціалізації.
От серйозно, роздобути всю цю інформацію взагалі виявилося не складно після того, як я побачив в яку аудиторію влетіла ця Енді, а навпроти дверей якраз сиділо декілька дівчат, які тут же почали її обговорювати, але відразу замовкли, після того, як до них підійшов я.
Не знаю, який спочатку я на них справив ефект, та й мені було плювати, що мій вигляд завжди й у всіх викликав суперечливі почуття.
- Як її звуть? - Я кивнув у бік дверей в аудиторію, які щойно зачинилися і повільно переводив погляд на кожну з них, розглядаючи простакуваті мордочки, які зацікавлено розглядали мене, поступово змінюючись в обличчі.
- Ти про кого? - Дві знітилися, але третя, мабуть, найжвавіша із них, піднявши підборіддя зухвало запитала.
Я лише посміхнувся куточками губ і глибоко зітхнув, ось вже не любив, коли хтось втрачав мій час.
- Якщо ви такі тупі, як вас ще звідси не виперли? - Я навіть не дивився на них, а просто почав розстібати манжету, щоб заспокоїтися простими, монотонними рухами. Такі як вони, дуже легко дратували мене.
- Ти..., - почала було найбільш хоробра, але вчасно прикусила язик, після того, як я відірвався від свого заняття, так і не заспокоївшись, - Андреа Танака.
- Танака..., - протягнув я, трохи здивувавшись прізвищу.
- Це японська прізвище, - пискнула друга і тут же опустила очі, розгубивши ту мужність, яку вона збирала останні п'ять хвилин, - така ж популярна там, як ця... тут.
"Ця". Їй не вистачило сміливості хоч якось обізвати Енді, звідси й "ця". А її, виявляється, не любили всі. Що ж, так буває, коли ти стерво. Або коли тобі просто заздрили ось такого роду сірі мишки.
У підсумку, мені не склало труднощів з'ясувати й інші деталі про дівчину, яка мене дедалі більше інтригувала і злила однією своєю присутністю в цьому світі.
Вже через двадцять хвилин я виходив з будівлі університету з чітко побудованим планом, на здійснення якого мені знадобилося дві сотні євро і найближчий квітковий магазин.
Я не знав, ким була ця Енді, але я бачив в ній Ракель. Саме тому я вибрав ті квіти, які б вибрав для неї. Цій "копії" повинно було сподобатися, я не сумнівався, що жодна дівка на її місці не встояла б перед сотнею червоних троянд, які їй доставив кур'єр прямо під час занять.
Такий жест на очах у всіх, щоб потішити її зарозумілість і марнославство.
Вони всі продавалися, а їх вартість завісила тільки від самооцінки. Ракель би це сподобалося, значить і цій сподобається.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно