Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
«Якщо моя голова настільки дурна, що дозволить якомусь типові впливати на хід справи, то не потрібна вона мені зовсім! Якщо цей Хтось ще раз з'явиться, я йому сама війну оголошу», — з удаваною хоробрістю заявила я.
— Алло, Шурику, — хоробрість мала потребу в бодай якомусь підкріпленні реаліями, — скажи мені, хто, крім нас із тобою, знає, що ти взяв мене на риболовлю?
— Навряд чи хтось знає про це. Якщо ти нікому не розповідала — ніхто. А що сталося?
— Та так. Боюся зіштовхнутись із рибнаглядом.
— Є приводи?
— Безліч. Включаючи мою хворобливу уяву, певна річ. Гаразд, не бери дурного в голову. Поки що все нормально. Зараз візьму з гаража «Форда» та поїду просто до головного акваріума. Судячи з відомостей, що в твоїй теці, саме час до цього вдатися.
— Що шукатимеш?
— Не знаю, якщо по правді. Може, паперами якими розживуся, котрі свідчать проти нашої рибки…
— Добре, дій. Коли що, дзвони.
Проникати в квартири без згоди хазяїв мені вже двічі доводилося. Справи сердечні довели до такого. Ні, не мої, звичайно, а клієнтські. Одного разу знадобилося любовного листа в коханця викрасти, щоб законний чоловік мав вагомий доказ наявності в себе рогів. Іншого разу встановлювала жучка під ліжком у однієї пані. У обох випадках почувалася останньою сволотою. І в обох випадках діяла за тим самим сценарієм, що його вигадав Жорик. Що ж, Бог любить трійцю. Принаймні, тепер уже наміри я мала не такі огидні. Ні в чиє особисте життя не збиралася втручатись, просто взялася допомогти людям визначитися зі ступенем довіри товаришеві.
Як не дивно, Ожигов мешкав у одному з найвіддаленіших від центру міських районів. Цегляна п'ятиповерхівка з величезними вікнами за товстеленними кутими ґратами втопала в зелені. Я легко збігла на заповітний четвертий. Головне, щоб зібрана Шуриком інформація від сусідів виявилася правдивою. Дзвоник залився солов'їною треллю.
— Слухаю вас? — крізь металеві двері почувся низький грудний голос хатньої робітниці.
— Добридень, — я посміхнулася якомога чарівніше, — я з п'ятої квартири. Збираю підписи мешканців під'їзду. Ми хочемо посадити внизу вахтера. Від вас потрібно тільки розписатися, роботу оплачуватиме ЖЕК.
Судячи з того, що моя особа не викликала в неї особливих підозр, інформація про те, що ця жінка над міру відлюдькувата, виявилася правдивою. Із сусідами Ожигова робітниця вочевидь ніколи не спілкувалася.
— Знаєте, власника квартири зараз немає вдома. Я не можу за нього вирішувати. Він, звичайно, буде не проти, але… — не відчиняючи дверей, провадила жінка.
«Ну ось, тепер вона мені взагалі не відчинить. Дивно, вічко ж дозволяє їй бачити весь сходовий майданчик, видно, що я прийшла сама… Чого боятися?»
— Ой, перепрошую, але мушу здати заяву вже до другої. Ну підпишіться, що не заперечуєте, ну будь ласка… Я там у дужечках позначу, що ви домоправителька, а не господарка… Можливо, ЖЕК і таку заяву прийме…
— Звідкіля це ви знаєте, що я тут працюю?
— Хто ж вас не знає в нашому дворі? — поквапилась я виправити свою першу промашку. — Ми ж у одні магазини ходимо, в одному дворі сміття виносимо… Тих самих котів бездомних підгодовуємо…
— Ну гаразд, давайте я розпишуся.
Я давно зауважила, що любов до котів надзвичайно зближує людей. Заповітні двері відчинилися. Мене охопило неприємне хвилювання.
— Ой, ручка не пише, ампула скінчилася…
Як же все-таки огидно обманювати ні в чому не винних людей…
— Зараз я ручку принесу.
Якби цей хід не подіяв і ручка знайшлася б просто в передпокої, довелося б просити води абощо. На щастя, цього разу все спрацювало з першого разу: нетямуща робітниця залишила мене в коридорі саму. Я швидко озирнулася.
— Ой, вибачте, мені все одним кольором потрібно, я краще таку саму ручку вдома візьму, — швидко прострекотіла я, ляскаючи дверима і навшпиньки наближаючись до шафи для верхнього одягу. Добре, що в цьому коридорі була шафа. Одного разу в аналогічній ситуації мені довелося ховатися під старовинну швейну машинку і накриватися зверху старими картонними ящиками, що валялися в передпокої. Здивована хатня робітниця досить швидко повернулась і виявила, що привітна сусідка справді пішла.
— Придумають теж, однією пастою… Яка різниця!
Робітниця швидко оглянула коридор, певна річ, не здогадалася при цьому зазирнути до шафи, й замкнула вхідні двері.
— Чекай тепер на неї, — невдоволено пробурчала жінка. — Щойно зібралася йти!
Я страшенно зраділа. І тому, що жінка незабаром збиралася піти звідси, й тому, що не я одна розмовляю сама з собою вголос. Не позбавлена я все-таки людських вад. Звістка, що не тільки в мене з психічним здоров'ям не гаразд, принесла мені задоволення. Колега по хворобі трохи ще покрутилася в квартирі, поки зрозуміла, що я вже не прийду, і, судячи зі звуків, які долинали до мене в шафу, заходилася вбиратись.
— Ет, і чого я помаду кольору вохри не взяла? Білявкам така саме й
