Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

Я остаточно переконала себе, що нічний візит мені просто привидівся, і знову вляглася, навіть примудрилася задрімати. Як же була я здивована, коли ранком, збираючись на зустріч із банківською операціоністкою, випадково кинула погляд на ганчірку для підлоги, яка завжди лежить при вході, та помітила, що вона мокра… Уночі лив дощ. Той, хто заходив до мого помешкання, певне натоптав, а потім ретельно витер за собою всі сліди. Он який охайний злочинець! Я досліджувала квартиру аж надто прискіпливо. З першого погляду всі речі стояли на своїх місцях, нічого не зникло, але… Я була впевнена, що хтось був тут уночі. Скажімо, накривка на кріслі раніше лежала трохи по-іншому… І, знову ж, мокра ганчірка. А може, в усьому винна моя уява, що саме розгулялася?

— Добрий ранок, Георгію, — я миттю встановила зв'язок зі стільниковим Жорика, — ти де?

— Тобто, що значить, де? У відрядженні, певна річ… А ти? — голос Георгія був на диво сонний. Лихі передчуття зграєю промчали по моїй душі. Що ж це за робота така, коли він о дев'ятій ранку ще навіть очей не продер? Добре влаштувався… Розважається там у якихось турах із суперзірками, а я тут його квартиру та жінку від грабіжників обороняти повинна…

— А я ні! І мене це страшенно нервує…

— Знову? Ти ж нібито відпереживала на цю тему… Ми ж неначе вчора помирилися. Катерино, в тебе, схоже, дежавю.

Ну про що можна розмовляти з такою людиною?! Я побажала Георгієві приємних сновидінь і відімкнулася. Краще вже загинути від пазурястих лап нічного відвідувача, ніж зізнатися цьому егоїстові, що я чогось боюся…

«Але ж нічний гість очевидячки не був грабіжником, — міркувала я дорогою до Юлії Георгіївни, — він же нічого не взяв… Що тоді йому було робити в нашій квартирі? Чи може це бути пов'язане з Шуриковою справою?»

Поки я дісталася до банку, накрутила себе до твердої впевненості, що таємничий Хтось підслухав нашу з Шуриком розмову і вирішив будь-що-будь перешкодити мені з'ясувати справи фірми «ОПО». У моїй уяві Хтось був одним із сек'юріті Ожигова, таким собі витонченим лиходієм, що вражає фізичною силою і безпринципністю. На мить я уявила себе в блискучій вечірній сукні під ручку з жахливим Кимось. Б-р-р-р! Кошмар який! Раз він по чужих квартирах ночами блукає, то від нього взагалі будь-якої гидоти можна очікувати. Ні, з подібним персонажем я кепсько почувалась би. Ніякий Хтось для моєї великої помсти вочевидь не підходив.

Отже, у пітьмі він пробрався до мене в квартиру, щоб переглянути вміст теки з інформацією, зібраною на Ожигова. Я навіть пригадала раптом, що зав'язала вчора шнурочки теки на бантик, а не на вузол, як вони були зав'язані сьогодні вранці. Втім, на такі дрібниці, як вузол на шнурочках теки, моя пам'ять навряд чи могла звернути суттєву увагу. Швидше за все, шнурочки ті я придумала сама.

«Шурику! Ну в що ти мене втяг?! — подумки лаялась я, хоча й вирішила поки в істерику не впадати і найближчим часом зажадати від другого колишнього чоловіка пояснень і захисту.

— Добридень, — несміливо озвалась я до банківського охоронця, що сидів у одній і тій самі позі та на тому самому місці, мабуть, уже кілька століть. Принаймні, в дитинстві, приходячи до матері на роботу, я завжди з задоволенням вивчала його розкішні вуса.

— Пропускати не дозволено. Скажіть внутрішній номер, я її викличу, — на подив суворо буркнув охоронець і відразу, не чекаючи на відповідь, заходився накручувати диск на доісторичному з вигляду чорному телефонному апараті. — Охорона турбує. Отут до Кроль дівчинка прийшла. Ага, добре.

— Я не до мами, я до Юлії Георгіївни, — перебила його я.

— Так би відразу й казали, громадяночко, — охоронець насупився ще суворіше.

Юлія Георгіївна спустилася до мене за п'ятнадцять хвилин. Це була маленька рухлива жінка років сорока, з майже чорними верткими очицями, які ховала за вибагливо затемненими окулярами в модній оправі.

— Відпросилась у керівництва на двадцять хвилин, — Юлія Георгіївна приязно посміхнулася. — Найближча кав'ярня тут за рогом. Там і поговоримо.

— Чомусь охорона у вас помітно суворіша стала, — зауважила я, ледь ми вийшли з банку. — Раніше мене пропускали взагалі без запитань, обличчя ж бо знайоме, а тепер ось дотримуються таких порядків…

— Це в них із зими. Тоді сталося якесь просто містичне пограбування.

— ???

— Як, ваша матінка не розповідала вам? — Юлія Георгіївна неймовірно пожвавішала. «Ну не звірятися ж їй у тому, що я за всіма справами-турботами з власною матінкою практично не спілкуюся», — подумала я і вирішила не відповідати на запитання.

— Справа в тому, — виявляється, Юлія Георгіївна чекала від мене зовсім не відповіді, а запитання. Не дочекалася і сама вирішила почати розповідь про події, що сталися півроку тому, — справа в тому, що була зима. Пригадуєте, які страшні морози стояли? Люди куталися, хто в що міг. І от саме в цей час наш Юрко-охоронець бачить, як до банку заходить худорлявий хлопець у плетеній шапочці. Обличчя в ного щільно шарфом замотане, самі очі світяться. Ну, просто як у фільмах про гангстерів.

— А, пам'ятаю, пам'ятаю, — я справді згадала, — мама розповідала мені…

— Так, так, — Юлія Георгіївна очевидячки полюбляла балакати й не могла зупинитися, — і йде цей хлопець, виходить, повз прохідну. Киває на знак привітання і далі собі йде. Юрко його гальмує, звичайно. Мовляв, куди сунеш? «Ану документи пред'яви, бандите!»

— А потім цей бандит виявився директором банку, у якого замерз двигун, і який, добираючись громадським транспортом,