Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Так. Але в цієї історії є ще продовження. Тільки нікому не говоріть, це підриває престиж нашого банку. Знаєте?
Я помотала головою.
— Раз не знаю, виходить, напевне, й не повинна знати, — м'яко зауважила я. «Ет, не бути тобі, Катре, сищиком. Невірно ти поводишся, голубко!» — заволала моя професійна гідність.
На жаль, робота детектива зобов'язувала мене уважно вислуховувати розповіді такого штибу, аби потім спритно використовувати чужу відвертість.
Я мусила вислухати і м'яко натякнути Юлії Георгіївні, що, коли вона не хоче, аби про її балакучість довідалося керівництво банку, хай негайно викладає мені все про фірму «ОПО». Сумління моє було категорично проти таких методів розслідування, тому я всіляко намагалася не дозволити говіркій операціоністці підставити себе. Напружену боротьбу між моєю педантичністю і професійним обов'язком легко припинила сама операціоністка.
— Та вже ж послухайте. Це страшенно цікаво.
Схоже, отримати необхідні відомості було можливо тільки з довантаженням безлічі зайвих для мене банківських таємниць. Якби ж то така бесіда була в мене років на чотири раніше! У ті часи ідейній журналістці Катерині Кроль усе здавалося важливим і цікавим… З радістю я всотувала в себе будь-які таємниці світу, зовсім не соромлячись хитро витягати їх у співрозмовників. Зараз я ставилася до чужих таємниць вкрай обережно. Що менше знаєш, то менше в тебе шансів випадково комусь нашкодити.
— Отож, — ставати на заваді до вдоволення жіночої потреби в плітках не вдавалося поки нікому, — наступного дня директор прийшов уже в нормальному вигляді. А ось за день по тому — знову весь замотаний шарфом. Юрко-охоронець, позавчорашнім досвідом уже навчений, без зайвих запитань пропустив змерзлого директора. Остаточно упевнився в тому, що начальник наш трохи того, дивакуватий. А потім, глип, а директор у нормальному вигляді до банку заходить. «А кого ж я тоді пропустив?» — ошелешено запитує Юрко. Виявилося, бандита. Тільки дивний це якийсь грабіжник був. Він до дівчаток у відділ зайшов, пістолет дістав, потім подумав хвильку, застромив його назад у внутрішню кишеню пальта й пішов собі. Дівчатка ще хвилин п'ять ошелешені сиділи, перш ніж вереск здійняли. Так цього типа і не спіймали. А Юрко тоді мало з роботи не вилетів. Тепер він — сама пильність. Навіть у нас, старих співробітників, документи завжди перевіряє. У, телепень!
— Весело, — посміхнулась я.
На час цієї розмови ми вже сиділи за столиком у кафе, відділеному від вулиці величезним вікном. Людина, яка придумала такі кафе-акваріуми, напевне, була жахливо раціоналістичною. Відвідувачі експлуатувалися в таких закладах по максимуму: вони одночасно виконували і роль клієнтів, і роль реклами кафе. Перехожі, яким крізь скло було чудово видно все всередині, задивлялися на те, як затишно прилаштувалися за столиком клієнти, й миттєво відчували бажання бути не гіршими, тобто теж відвідати де кафе. Відверто кажучи, я не надто любила працювати манекеном-закликачем.
— Отже, — Юлія Георгіївна і не думала передавати мені ініціативу в розмові, — ваша мамця повідомила мені приблизно, чого ви хочете…
Я вирішила не відкривати відразу мети мого візиту і просила неньку назвати мене журналісткою, що пише статті про цікавих людей нашого міста.
— Так. Я знаю, що ви близько спілкуєтеся з паном Ожиговим. Знаєте, хотілося б…
— О, — операціоністка широко розплющила очі, - це дивовижний чоловік, втілена галантність. За стільки років співпраці з банком жодного разу не приходив без шоколадки…
— За скільки років? — пожвавішала я. — Адже фірма «ОПО» існує всього три роки. Це ще не так багато часу…
— Дівчинко моя, невже ви думаєте, що бізнесмен такого рівня, як Ожигов, відкривав лише одну фірму? До «ОПО» були ще «Аметист» і «Топаз». Теж солідні підприємства.
Я ледве стримувалася, щоб не дістати записника та ручку.
— Скажіть, а ці попередні фірми були закриті з яких причин?
— Я їх закривала, чи що? — Юлія Георгіївна насупилася і підозріливо підвела праву брову. — Щось ви не про те, панянко, довідатись намагаєтеся…
— Ох, — я відмахнулася з вдаваною безтурботністю, — просто не знаю, що запитати, аби перейти до потрібної теми… Розумієте, читачеві не цікавий Ожигов як такий. Йому цікаві пригоди Ожигова. Небезпеки, що чигали на нього в його бізнесі, героїчні спроби ці небезпеки перебороти… Конфіденційність інформації, природно, гарантую.
— Ну… — операціоністка зосередилася, очевидячки намагаючись згадати, — не знаю… Бували, звісно, всілякі неприємності… Це я з настрою клієнта визначити можу. Але подробиці ж мені відомі бути не можуть.
— Скажіть, можливо, попередні фірми Ожигова збанкрутіли? Чи закрилися за якихось загадкових обставин?
— Рахунки закривалися цілком нормально… Нормальні фірми — і попередні, і «ОПО». З гарним оборотом, з постійними клієнтами-платниками…
— А хто ці клієнти?
— Ох, Катрусю, не були б ви дочкою вашої матері, я б подумала, що ви через мене про Ожигова щось вивідуєте… Я вам можу тільки про його людські якості розповісти, а про справи, вже вибачайте, краще в іншому місці довідайтеся. У тому ж таки його офісі… Секретарка його, чарівна дівчинка, ой яка ласа до всіляких оповідок!
— Так, так, ви маєте рацію, — довелося впокоритись, — перепрошую, я на хвильку відійду.
Я рушила в напрямку дамської кімнати. А за кілька хвилин уже набирала Шуриків номер. Усе-таки негоже було не витягти з зустрічі з Юлією Георгіївною бодай трохи користі для нашої справи. З паршивої вівці — бодай вовни жмут. Щоправда, з якого місця цей жмут вискубти, я зовсім не уявляла.
— Ти звідкіля дзвониш? Я перетелефоную, —
