Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Як бачиш. Підозрюю, у нього гігантоманія. Усе, що б він не робив…
— Не все! — обурилась я.
— Атож, — мама посміхнулася, — ви з Настусею, безумовно, виняток. Очевидно, як компенсація за те, що ви такі дрібні, все інше він робить завелике…
— Ет, зрозуміло тепер, у кого я такою максималісткою вдалася, — тяжко зітхнула я і вирішила нарешті ризикнути перейти до справи.
— Люба, мені потрібна твоя допомога, — хором промовили ми з ненькою, пильно дивлячись одна одній у вічі.
— Чудово, виходить, пропоную баш на баш, — радісно заявила мама, загалом, озвучуючи і мої думки.
— Ти перша, — я намагалася не втрачати ділового тону.
— Ну це вже ні, — ненька, на жаль, відзначалася рідкісною проникливістю. — Досвід підказує, що ти, як завше, жадатимеш від мене чогось неймо-вірного. Виходячи з твого прохання, я вирішу, чого зажадати від тебе натомість. Простим перевезенням речей ти вже точно не відбудешся…
Востаннє я просила неньку про щось настільки серйозне років десять тому. І просила тоді про одну дуже просту річ: дати мені спокій і не втручатися. Мама й досі жила в переконанні, що я зажадала тоді подвигу, і тепер насторожено сприймала будь-яку заяву про мої потреби. Мене такий підхід не влаштовував.
— Враховуючи те, скільки в тебе зайвого мотлоху, одне таке перевезення може дорівнювати десятку яких завгодно побажань…
— Ну, це ти загнула. У міській квартирі в нас не так і багато зайвих речей.
На жаль, у мами був прикрий недолік: вона постійно була права, бо справді належала до того типу жахливо охайних жінок, що бачать буквально окремі молекули бруду. Тому жодних суминівів щодо того, наскільки легко буде перевозити майбутній мотлох, у мене вже не лишалося.
— Ну мам, — я скорчила жалісну пичку.
— Викладай, чим я тобі можу бути корисна? — тісне спілкування з Настусею зробило маму невразливою для жалісних виразів облич.
— Мені потрібна інформація про благонадійність однієї фірми, — я вирішила говорити саму лише правду, — ТОВ «ОПО». Знаю, що фірма є клієнтом вашого банку… Більше того, знаю, що раніше пана Ожигова, засновника цієї «ОПО», обслуговували у вашому банку і з його попередніми фірмами…
— Оп-па! — ненька замислено присвиснула.
— Так ото ж, — я не зводила очей з її обличчя, яке вже встигло добряче засмагнути.
— Ти ж знаєш, що подібна інформація суворо конфіденційна…
— От я й прошу конфіденційно повідати мені, — почала я.
— На щастя, тобі не вдасться звести мене на манівці. Я не маю доступу до таких відомостей.
— А хто має?
— Багато хто. Наприклад, операціоністка Юлія Георгіївна.
— Ти можеш відрекомендувати мене їй?
Ненька в задумі накрутила на палець вигоріле на яскравому дачному сонечку пасмо волосся.
— Перевезення речей, плюс допомога в оббризкуванні рослин, плюс підсипання помидорів, плюс…
— І все це тільки за один телефонний дзвінок?! — обурилась я.
— Мам, я сама помідори прополю, допоможи Катрусі, раз вона просить, — із вікна вистромився писочок Настусі. Сестриці вочевидь набридло ображатися, і вона вирішила знову стати гарною дівчинкою.
— Ну гаразд, — проти масованого тиску з боку обох дочок ненька встояти не могла, — тільки ніякої гарантії, що Юля погодиться тобі допомагати, я не даю.
Наступні кілька годин оббризкування городу якоюсь моторошною гидотою, від якої німіє язик і сльозяться очі, були цілковито виправдані тим, що операціоністка Юлія Георгіївна люб'язно погодилась зустрітися зі мною завтра вдень.
Додому я потрапила досить пізно. Шкідливий сусід Артем упорався з роботою на подив акуратно. Звичайно, той клаптик, де була діра, трохи вирізнявся на стелі, бо його окреслювали рвані краї шпалери, але в цілому, мене таке влаштовувало.
Повідомляти Шурику про завтрашню зустріч із операціоністкою поки не хотілося. Я не надто вірила в успіх майбутніх переговорів. Навряд чи вдасться накопати що-небудь варте уваги з цілком офіційних джерел. Нехай Шурик поки думає, що я не збираюся виявляти ініціативи і чесно виконуватиму лише покладені на мене обов'язки зовнішнього спостереження за рибкою. На щастя, стеження мені належало розпочати завтра ввечері, а виходить, вранці я могла робити що завгодно. Усе це моя бідна голова двадцять п'ятий раз прокручивала, засинаючи. Зазвичай сплю я так, що хоч із гармати стріляй, однак зараз, коли Жорик виїхав і залишив мене зовсім саму, інстинкт самозбереження відродився та зробив мій сон чутливим до навколишнього світу. Не розплющуючи очей, я дослухалася до пітьми, яка мене оточувала зусібіч. У замковій шпарі повільно повертався ключ. Щоб не закричати, я запхала собі до рота добру половину подушки. Трохи згодом вхідні двері зарипіли, відчиняючись. Ну, це вже занадто! Невідомість завжди найбільше мене лякала.
— Хто там?! — якомога буденнішим тоном погукала я. — Георгію, якщо тобі не важко, поглянь, хто в нас там у коридорі… Може, твої колеги міліціонери…
Остання фраза, як мені здавалося, мусила налякати нічних гостей і змусити їх до втечі. Лиховісна тиша знову зависла в квартирі. Я різко підвелася. Клацнула нічником і, ледве перебираючи ватяними ногами, підійшла до дверей спальні. Двома руками я стискала стільниковий телефон. У коридорі нікого не було. Я швидко поклацала вимикачами по всій квартирі та заходилася гарячково озиратись. Вхідні двері були замкнені, ніщо на сходовому майданчику не виказувало будь-чиєї присутності в під'їзді.
— Ох, — власний голос лунав для мене зараз заспокійливо, — схоже, звукові галюцинації. Може, я справді комаха-шкідник і
