Грішна - Тесс Геррітсен

Ріццолі розвернулася до неї. Очі в неї були темні, глибоко запалі, обличчя помережане зморшками виснаження, яких Мора ще не бачила.

— Ми нічого не знайшли. Шукали з самого полудня. Але на те, щоб зазирнути в кожну шафу, в кожну шухляду, потрібен час. А є ще поле й садок на задньому дворі — хтозна, що там під снігом. Вона могла викинути його у сміття кілька днів тому. Могла передати комусь за воротами. Ми можемо цілими днями шукати те, чого тут може й не бути.

— А що про це каже абатиса?

— Я не говорила їй, що саме ми шукаємо.

— Чому?

— Не хочу, щоб вона знала.

— Вона може допомогти.

— Або зробити все можливе, щоб ми його не знайшли. Думаєте, цій єпархії потрібні нові скандали? Думаєте, вона хоче, щоб світ знав, що черниця цього ордену вбила власну дитину?

— Ми не знаємо, чи дитина мертва. Тільки що вона зникла.

— І ви повністю впевнені в тому, що побачили на розтині?

— Так. Камілла була на останньому терміні вагітності. І — ні, я не вірю в непорочне зачаття. — Вона присіла на ліжко поряд із Ріццолі. — Батько може бути ключем до цього нападу. Ми повинні його визначити.

— Так, я саме про це й думала. Батько. Як «отець».

— Отець Брофі?

— Привабливий чоловік. Ви його бачили?

Мора згадала яскраві сині очі, що дивилися на неї над хворим оператором. Згадала, як він вийшов із воріт абатства, наче вбраний у чорне воїн, щоби стати проти тієї вовчої зграї репортерів.

— Він мав неодноразовий доступ сюди, — вела далі Ріццолі. — Він служить тут месу, слухає сповіді. Чи ж є щось інтимніше за те, щоб розповідати свої таємниці у сповідальні?

— Ви маєте на увазі, що секс був добровільний.

— Я просто кажу, що він хлопець нівроку.

— Ми не знаємо, чи вона зайшла в тяж в абатстві. Хіба Камілла не навідувалася до родини в березні?

— Так. Тоді померла її бабуся.

— Час наче підходить. Якщо вона завагітніла в березні, зараз був би дев’ятий місяць. Це могло статися під час її гостин удома.

— Або ж тут, у цих стінах. — Ріццолі цинічно пирхнула. — От тобі й обітниця чистоти.

Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись на хрест на стіні. «Скільки ж недоліків у нас, у людей, — подумала Мора. — Якщо Бог є, то чому він ставить для нас такі недосяжні стандарти? Чому вимагає того, чого ми не можемо досягнути?»

— Я колись хотіла стати черницею, — мовила вона вголос.

— Я думала, що ви не віруєте.

— Мені тоді було дев’ять. Я щойно дізналася, що мене вдочерили. Двоюрідний брат випустив кота з мішка, так би мовити, — зі шкоди вибовкав те, що несподівано все пояснило. Чому я не схожа на батьків. Чому не було знімків мене немовлям. Я всі вихідні проплакала у своїй кімнаті. — Мора похитала головою. — Бідолашні батьки. Вони не знали, що робити, тож повели мене в кіно, щоб підбадьорити. Ми дивилися «Звуки музики» за сімдесят п’ять центів, бо кіно старе.

Вона трохи помовчала.

— Я вирішила, що Джулі Ендрюс — красуня і що я хочу бути такою, як Марія. В ордені.

— Гей, док. Хочете, відкрию таємницю?

— Яку?

— Я теж хотіла.

Мора подивилася на Джейн.

— Жартуєте.

— Може, я й не здала катехізис. Але хто може опиратися Джулі Ендрюс?

Вони обидві засміялися, але сміх був ніяковий і швидко вщух, поступившись місцем тиші.

— Чому передумали? — запитала Ріццолі. — Щодо ордену.

Мора підвелася, підійшла до вікна. Визирнула на темний двір і сказала:

— Просто переросла. Перестала вірити в те, чого не можна побачити, відчути на запах чи торкнутися. Те, що не можна довести наукою. — Почекала трохи. — І відкрила для себе хлопців.

— О так, хлопці, — засміялася Ріццолі. — Завжди вони.

— Розумієте, це справжня мета життя. З біологічного погляду.

— Секс?

— Розмноження. Цього вимагають наші гени — щоб ми йшли у світ і множилися. Ми вважаємо, що контролюємо своє життя, але весь цей час ми просто раби нашої ДНК, яка наказує нам народжувати дітей.

Мора розвернулась і з подивом побачила, що на віях Ріццолі мерехтять сльози. Вони швидко зникли: детектив змахнула їх рукою.

— Джейн?

— Я просто втомилася. Погано спала.

— І більше нічого?

— А що ще може бути?

Надто швидка відповідь, надто агресивна. Ріццолі сама це зрозуміла й зашарілася.

— Мені треба у ванну, — мовила вона й підвелася, наче бажаючи втекти. Біля дверей зупинилася, озирнулася. — До речі, бачили книжку на столі? Ту, що Камілла читала. Я пошукала інформацію про неї.

— Про кого?

— Про святу Бригіту Ірландську. Це її біографія. Цікаво, що в усього є свої святі покровителі. Є святий у капелюшників. Свій у наркоманів. Чорт забирай, є навіть покровитель у загублених ключів.

— То чия покровителька Бригіта?

— Новонароджених, — тихо відповіла Ріццолі. — Бригіта — свята новонароджених.

Вона вийшла з кімнати.

Мора подивилася на стіл, де лежала книжка. Лише день тому вона уявляла, як за цим столом сидить Камілла, тихо гортає сторінки, надихається життям молодої ірландки, якій судилося стати святою. Тепер постав інший образ: Камілла не спокійна, а змучена, молиться святій Бригіті за порятунок своєї мертвої дитини. «Благаю, візьми його у свої всепрощенні обійми. Приведи його до світла, він хоч і нехрещений, та невинний. На ньому немає гріха».

Вона роззирнулась у порожній кімнаті з новим розумінням. Підлога без жодної плями, запах відбілювача й воску — все набуло нового значення. Чистота — метафора для невинності. Пропаща Камілла відчайдушно намагалася відмити свої гріхи, свою провину. Вона, певно, місяцями усвідомлювала, що носить дитину, сховану серед широких складок її вбрання. Або все ж таки відмовлялася приймати реальність? Заперечувала сама для себе, як вагітні дівчата-підлітки, буває, заперечують власні набряклі животи?

«І що ж ти зробила, коли твоя дитина з’явилася на світ? Запанікувала? Або ж спокійно й холодно позбулася доказу твого гріха?»

Мора почула чоловічі голоси знадвору. Побачила у вікно неясні силуети двох копів, які вийшли з будинку. Вони обидва зупинилися, щільніше вкуталися в пальта, помилувалися снігом, що блискітками падав з нічного неба. Тоді вийшли з двору, і, поки ворота зачинялися за ними, петлі завищали. Мора прислухалася, чи не почує інших звуків, інших голосів, але було тихо. Лише спокій сніжної ночі. «Так тихо, — подумала вона. — Наче в цій будівлі лишилася тільки я. Забута й самотня».

Вона почула рипіння й відчула подих руху, наче чиюсь присутність у кімнаті. Волосинки на шиї раптом стали дибки, вона засміялася:

— Боже,