Грішна - Тесс Геррітсен

«Три роки, — подумала вона, — а він майже не змінився. Так само по-хлопчачому схиляє голову, зморшки від сміху в кутиках очей ті ж самі. І навіть у грудні його волосся здається вицвілим на сонці, не штучно вибілене — це чесні біляві пасма від багатьох годин, проведених надворі». Віктор Бенкс наче випромінював свою власну силу тяжіння, і вона була так само підвладна їй, як усі інші. Відчула, як її знову тягне до нього.

— Невже ти жодного разу не замислювалася про те, що це могла бути помилка? — запитав він.

— Ти про розлучення? Чи про шлюб?

— Хіба ж не очевидно, про що я? Якщо вже стою тут і говорю до тебе.

— Ти довго чекав, щоб про це сказати.

Мора знову розвернулася до автомобіля.

— Ти не одружилася вдруге.

Вона зупинилася. Озирнулася на нього.

— А ти?

— Ні.

— Тоді, гадаю, з нами обома однаково важко жити.

— Ти не встигла про це дізнатися.

Мора засміялася — гіркий, неприємний звук серед білої тиші.

— Це ти завжди був на шляху до аеропорту. Завжди мчав рятувати світ.

— Не я втік від шлюбу.

— Не в мене був роман.

Вона відвернулася й смикнула за дверцята.

— Чорт забирай, можеш зачекати? Послухай мене.

Його рука зімкнулася на її передпліччі, і вона злякалася від того, скільки люті відчула в цьому русі. Пильно подивилася на нього, холодним поглядом, наче кажучи, що він надто далеко зайшов.

Віктор відпустив її руку.

— Пробач. Господи, я не так усе це уявляв.

— А чого ти чекав?

— Що між нами щось лишилося.

«Так воно і є», — подумала вона. Лишилося навіть забагато, саме тому не можна було дозволити цій розмові тривати далі. Мора боялася, що її знову затягне. Уже відчувала, як це відбувається.

— Слухай, — мовив Віктор. — Я в місті всього лиш на кілька днів. Маю завтра зустріч у Гарвардській школі охорони здоров’я, а після цього зовсім вільний. Скоро Різдво, Моро. Я подумав, що можна провести свята разом. Якщо ти вільна.

— А тоді ти знову відлетиш.

— Принаймні можемо хоч трохи надолужити. Ти не можеш взяти кілька вихідних?

— У мене робота, Вікторе. Я не можу просто так її покинути.

Він зиркнув на будівлю і з недовірою засміявся.

— Не знаю, як ти могла обрати таку роботу.

— Темна сторона, пам’ятаєш? Це я.

Чоловік подивився на неї, його голос став ніжніший.

— Ти не змінилася. Аніскільки.

— Ти теж, і саме в цьому проблема.

Вона сіла до автомобіля й захряснула дверцята.

Він постукав у вікно. Мора глянула на нього — він дивився на неї, на віях блищали сніжинки, і вона не мала вибору, окрім як опустити скло й продовжити розмову.

— Коли ми знову зможемо поговорити? — запитав Віктор.

— Я маю їхати.

— Тоді пізніше. Сьогодні.

— Не знаю, коли буду вдома.

— Ну ж бо, Моро. — Він нахилився ближче. М’яко промовив: — Ризикни. Я зупинився в «Колонаді». Потелефонуй мені.

Вона зітхнула:

— Я подумаю.

Чоловік простягнув руку, стиснув її плече. Його запах знову здійняв хвилю теплих спогадів — про ночі, коли вони спали під свіжими простирадлами, переплівши ноги. Про довгі повільні поцілунки з присмаком свіжих лимонів і горілки. Два роки шлюбу лишили по собі незабутні спогади, хороші, так само як і погані, і в цю мить, коли його рука лежала в неї на плечі, хороші переважали.

— Я чекатиму твого дзвінка, — сказав він. Уже вважаючи себе переможцем.

«Невже він вважає, що це так просто? — дивувалася вона, виїжджаючи з паркувального майданчика в напрямку Джамайка-Плейн. — Одна усмішка, один дотик — і все пробачено?»

Колеса раптом повело на крижаній дорозі, Мора вхопилася за кермо, негайно сфокусувавшись на тому, щоб опанувати авто. Вона була така збуджена, що не усвідомлювала, як швидко їде. Задні колеса «Лексуса» повело, прокрутило в пошуках точки опори. Лише вирівнявши автомобіль, Мора дозволила собі видихнути. І знову відчути лють.

«Спочатку ти розбив мені серце. А тепер ще й мало не вбив».

Ірраціональна думка, але вже як є. Віктор надихав на ірраціональні думки.

Коли Мора зупинилася через дорогу від абатства Грейстоунз, вона почувалася виснаженою. Трохи посиділа всередині, беручи емоції під контроль. «Контроль» — вона жила цим словом. Вийшовши з автомобіля, ставала публічною особою, видимою для преси й правоохоронців. Вони розраховували на її спокій і розсудливість, тож такою вона й буде. Часто вистачало навіть просто такою здаватися.

Вона вийшла й цього разу перейшла дорогу впевнено, не ослизаючись. Уздовж вулиці вишикувалися поліцейські автівки, у своїх фургонах сиділи дві знімальні групи, чекаючи на сенсаційний розвиток подій. Зимове світло вже вицвітало у вечір.

Мора теленькнула у дзвін, і з тіней постала черниця в чорному вбранні. Вона впізнала Мору і впустила її без жодного слова.

У дворі сніг вкрили десятки слідів. Це було зовсім інше місце, не таке, як того ранку, коли Мора вперше ввійшла сюди. Сьогодні подобу спокою порушували пошуки. У вікнах світилися вогні, у галереї чулося відлуння чоловічих голосів. Ступивши до передпокою, Мора відчула запах томатного соусу й сиру — неприємні пахощі, що викликали спогади про пісну й неапетитну лазанью, яку так часто подавали в лікарняному кафетерії, коли вона проходила там студентську практику.

Вона заглянула до їдальні й побачила сестер за мовчазною вечірньою трапезою навколо столу. Побачила, як тремтливі руки підносять виделки до беззубих ротів, як зморщеними підборіддями течуть цівки молока. Більшу частину своїх життів ці жінки провели, самотньо старіючи за стінами. Чи відчував хтось із них жаль за тим, що вони пропустили, як інакше могли б прожити життя, якби просто вийшли за ворота й не повернулися?

Ідучи далі коридором, Мора почула чоловічі голоси, чужі й бентежні в цьому жіночому домі. Двоє копів помахали їй, впізнаючи.

— Привіт, док.

— Щось знайшли? — запитала вона.

— Поки ні. Уже згортаємося на ніч.

— Де Ріццолі?

— Нагорі. У спальнях.

Піднімаючись сходами, Мора побачила ще двох членів пошукової партії: униз спускалися поліцейські кадети, які, схоже, щойно закінчили школу. Юнак із досі поцяткованим прищами обличчям і дівчина з тією маскою відчуженості, яку так часто задля самозбереження вдягали копи-жінки. Упізнавши Мору, обидва з повагою опустили очі й розступилися, пропускаючи її. Це змусило її відчути себе старою. Невже вона така страшна, що ці юнаки не бачать живої жінки з її переживаннями? Утім, вона досконало вдавала невразливу, навіть зараз. Ввічливо кивнула, вітаючись, не зупиняючи на них погляду. Усвідомлюючи під час підйому, що вони дивляться на неї.

Вона знайшла Ріццолі в кімнаті сестри Камілли: детектив сиділа на ліжку, згорбившись від утоми.

— Схоже, всі, крім