Утриманка для мільярдера - Джулія Ромуш
Барнс іде, а я так і залишаюся стояти на місці. Що це було? Чого від нього чекати? А від мене що він хоче? Пропонує мені спуститися вниз у його сорочці?
Спочатку ця думка здається мені дикою і навіть не прийнятною, але потім згадую, що там буде його хатня робітниця, яка про мене і так жахливої думки. Якщо й отримувати по лобі, то хоч би за справу. Ось і я наважуюсь спуститися. І так, я наважуюсь зробити це в ЙОГО сорочці. Підходжу до шафи й вибираю найдовшу, у мені збереглися залишки пристойності. А непристойне полягає в тому, що я маю намір провокувати сьогодні всіх.
Я так нічого від Річарда й не почула. Я так і не зрозуміла, що сталося і чи дійшли ми угоди. З його боку були лише вимоги та жодних гарантій. Настав час поставити всі крапки над “i”. У всякому разі, у нього від сьогодні залишаться якісь враження, а в мене ні. Нечесно грати в одні ворота.
Підігріта цими думками, я біжу на перший поверх, туди, де знаходиться їдальня. Наче забуваю про все те, що на мене чекає. Хочеться нарешті почути від Річарда щось зрозуміле.
- Ти тут..., - не домовляю й осікаюсь. Він сидить на чолі столу і ріже м'ясо. Дивиться на мене з роздратуванням і мені здається, що Барнс себе стримує.
- Сідай, - слідує короткий холодний наказ. Я слухаюсь, тому що при всьому моєму бойовому настрої атмосфера не сприяє тому, щоб я навіть відсвічувала своїм характером. Кому більше потрібно, той більше слухається. А мені конче потрібно. І це, гадайте, буквально.
Проходить дуже багато часу. Я вже давно сиджу. Їсти не хочеться, просто спостерігаю за всім і чекаю, а всередині закипаю від хвилювання та нетерпіння. Наступаю на горло своїй пісні, мовчу. Річард не поспішає зав'язувати розмову, наче терпіння моє випробовує, а воно на межі. Через останні події. Даю собі подумки кілька хвилин. Мовчки, про себе відлічую і вирішую піти, якщо все так і продовжуватиметься. А перед відходом уже думаю, що йому скажу, як тут чоловік починає говорити:
- Спатимеш у сусідній кімнаті, - спокійно починає перераховувати, - щоночі тут. Навіть якщо мене немає, ти все одно тут. Зрозуміла?
Я від шоку киваю взагалі здивована, що він цієї теми торкнувся. Думала, що Барнс мене просто викине через непотрібність. Начебто не підійшла чи не сподобалася.
- Як тільки покличу – ти приходиш. Не питаєш для чого, не вигадуєш виправдання та причини. Зрозуміла?
Я знову киваю. Якщо раніше я думала, що угоди не буде, то тепер розумію, що ось вона. Він зі мною домовляється. Озвучує свої умови й в такий спосіб запитує чи я згодна на них. Згодна. Киваю ще раз, хоча питань більше не слідує, бо це я погоджуюсь зі своїми внутрішніми висновками.
- Молодець, - задоволено усміхається і відкладає геть серветку на стіл. Дивиться уважно і знову бачу, що це не все, що у чоловіка на думці. – Це мої умови. Ти згодна.
Киваю.
- Тоді слухай далі, - і я слухаю не дихаючи, боюся слово пропустити, - можеш забути про те, щоб переді мною показувати свій характер. Ти слухняною маєш бути як ручне кошеня.
Я знову киваю. Якщо постаратися, я можу. Якщо вибирати між тим, що він озвучує і тим, що на мене чекає, коли до мене Хейз дістанеться, то нинішнє становище здається мені раєм.
- Ти вже доросла, - так, я така. Знову киваю і погоджуюсь, - розумієш, що це... фізіологія і жодних почуттів.
Киваю всоте, як бовдур, хоча саме ці слова з усіх завдають великого болю. Тому що я сюди прийшла в надії на щось. Нехай я безглуздо і наївно розраховувала не тільки на допомогу, але зараз Річард не просто зняв з мене рожеві окуляри, він у брязкіт розбив ті лінзи, які я носила останні кілька років.
Він зруйнував мою надію, що він здатний мене сприймати як когось більшого.
Ковтаю, коли розумію, що Барнс далі не продовжуватиме. Він закінчив і знову втрачає інтерес до спілкування зі мною.
- Що буде далі? - Наважуюсь на питання. Запитую тихо і дуже не впевнено, тому що я досі не знаю - чи питання входять до списку дозволених дій з мого боку. Подумки сміюся цьому жарту, але все ж таки залишаю лазівку для того, що це може виявитися не таким вже й жартом.
- В якому сенсі?
- Що буде зі мною та братом? - Запитую про те, що на цю мить мене турбує найбільше.
- Не надумай зайвого, але мені начхати, що буде з твоїм братом, - моє серце замерзає від цих слів, - я даю слово піклуватися про тебе. Зараз ти під моєю опікою, якщо згодна...
- Я згодна, - перебиваю Річарда, - але мій брат теж є умовою.
- Тоді, - він замислюється і дивиться кудись у далечінь, - не думаю, що мені це підходить...
