Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Він дивився на неї з німим подивом, але Керол цього не бачила, вона не відривала очей від старої рукавиці моделі Елвіна Дарка, посмикувала сплутані ремінці із сиром’ятної шкіри, що якимось дивом усе ще скріплювали тканину докупи. А тоді потішила і зворушила його, зробивши те ж саме, що й він, коли розкрив коробку і побачив, що лежить у ній: вона піднесла бейсбольну рукавицю до обличчя і вдихнула приємний мастильно-шкіряний аромат кишеньки. Він, щоправда, спочатку надів рукавицю на руку, навіть цього не зауваживши. Природний рух бейсболіста, природний рух хлопчака, такий ж автоматичний, як дихання. Дитиною Норман Олівер колись, звичайно ж, був, але в бейсбол, очевидно, не грав, бо не знайшов папірця, засунутого глибоко в останній палець рукавиці, той, що з глибокою подряпиною в старій волячій шкірі. Папірець знайшов Боббі. Ніготь його мізинця зачепив папірця і той зашелестів.

Керол відклала рукавицю. Сива чи ні, а вона знову виглядала юною і повною життя.

— Розповідай.

— Вона була на руці Саллі, коли його знайшли мертвим в авто.

Її очі стали величезними і круглими. В цю мить вона не просто була схожа на дівчинку, яка в «Сейвін-Року» каталася з ним на «Чортовому колесі», вона нею й була.

— Глянь на звороті, де був автограф Елвіна Дарка. Бачиш?

Світло швидко тьмяніло, але вона все одно побачила, чітко розгледіла:

Б. Г.

1464, Дюпон-Сiркл-роуд

Редмонт-гiллз, Пенсильванiя

Зона 11

— Твоя адреса, — прошепотіла вона. — Твоя теперішня адреса.

— Так, але подивися сюди. — Він постукав по рядку «Зона 11». — Пошта відмінила поділ на зони в шістдесятих. Я перевіряв. Тед або не знав, або забув.

— А може, написав це навмисне?

Боббі кивнув.

— Цілком ймовірно. Хоч би там як, Олівер прочитав адресу і надіслав її мені. Сказав, що не бачить потреби вносити стару бейсбольну рукавицю в опис майна. Він, власне, хотів повідомити мене про смерть Саллі в разі, якщо я не знаю, і що заупокійна служба відбудеться в Гарвічі. По-моєму, він хотів, щоб я приїхав, щоб почути історію рукавиці. Але тут я не міг його просвітити. Керол, ти впевнена, що Віллі…

— Я бачила, як він її носив. Наполягала, щоб він віддав, і я б змогла переслала її тобі, але він не схотів.

— Думаєш, він потім віддав її Саллі-Джону?

— Виходить, що так.

Але чомусь їй у це не вірилося. Вона відчувала, що правда куди незвичайніша. Та й ставлення самого Віллі до рукавиці було дивне, хоч вона й не пригадувала, чим саме.

— Хай там як, — вів далі Боббі, постукуючи по адресі на звороті рукавиці, — це Тедів почерк. Я в цьому переконаний. Я запхав руку в рукавицю і дещо знайшов. Власне, через це і приїхав.

Він втретє засунув руку в спортивну сумку. Багрянець уже потемнів і від дня залишилася лише блідо-рожева смужка кольору дикої рожі. Транзистор, що й досі валявся в траві, грав «Хіба ти просто не знаєш» у виконанні «Г’ю «Піано» Сміт енд зе Клавнз».

Боббі витяг зім’ятий аркуш. На ньому залишилося кілька плям від поту з рукавиці, але в цілому він виглядав напрочуд чистим і новим. Він простяг папір Керол.

Вона піднесла його до світла, тримаючи не дуже близько до обличчя.

«Зір у неї вже не той, що колись», — зауважив Боббі.

— Титульна сторінка з якоїсь книжки, — промовила вона, потім засміялася. — «Володар мух», Боббі! Твоя улюблена!

— Поглянь на низ, — наказав він. — Прочитай, що написано.

— «Фабер & Фабер, лімітед… 24, Рассел-сквер… Лондон».

Вона запитально глянула на нього.

— Видання Фабера шістдесятого року, м’яка палітурка, — пояснив Боббі. — Так зазначено на звороті. Але, Керол, поглянь на неї. Вона ж геть нова. Думаю, книжка, з якої вирвана ця сторінка, побувала в тисяча дев’ятсот шістдесятому ще кілька тижнів тому. Але не рукавиця. Вона зношена куди більше, ніж коли я її знайшов. Лише сторінка.

— Боббі, не всі старі книжки жовтіють, якщо їх берегти. Навіть у м’якій палітурці можуть…

— Переверни, — сказав він. — Глянь з другого боку.

Керол перевернула. Під рядком «Авторське право» стояло: «Скажи їй, що вона була хоробра, як левиця».

— Тоді я і зрозумів, що маю приїхати. Бо він вважає, що ти будеш тут, що ти жива. Я не міг повірити, легше було повірити в нього, ніж… Керол? Що з тобою? Це через напис внизу? Він щось означає?

Вона плакала, плакала гірко, тримаючи в руці вирвану титульну сторінку і втупившись у знак на звороті, втиснутий у вузенький білий простір під умовами продажу:

— Що це означає? Ти знаєш? Ти знаєш, чи не так?

Керол похитала головою.

— Не важливо. Просто знак мені дорогий. Так само, як тобі дорога рукавиця. Як на старого, він чудово знає, яких струн торкатися, хіба ні?

— Так. Може, Руйначі саме це і роблять.

Керол подивилася на нього. Все ще плачучи, але Боббі здалося, що вона вже не сумна.

— Боббі, навіщо йому це робити? І як він знав, що ми повернемося? Сорок років — довгий час. Люди дорослішають. Дорослішають і залишають у минулому дітей, якими вони були.

— Справді?

Вона й далі дивилася на нього у світлі пізнього дня. Тіні дерев коло них усе густішали. Там, у гайку, де він плакав одного дня, а наступного знайшов її, побиту і самотню, ніч уже майже настала.

— Іноді трішки магії залишається, — сказав Боббі, — Я так принаймні думаю. Ми повернулися, бо ще чуємо правильні голоси. Ти їх чуєш? Голоси?

— Іноді, — сказала вона майже через силу. — Іноді чую.

Боббі взяв у неї рукавицю.

— Ти мене вибачиш на хвильку?

— Звісно.

Боббі попрямував у гайок, впав на коліна, пролазячи під низькою гілкою, і поклав свою стару бейсбольну рукавицю в траву, повернувши її кишенею до все темнішого неба. Тоді повернувся до лави і сів поряд з Керол.

— Її місце там, — промовив він.

— Завтра який-небудь хлопчик натрапить на неї і забере, ти ж знаєш?

Вона