Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Схоже, у мене для тебе погана новина, — промовила вона, а тоді, немов уточнюючи: — Середньої важкості.

Діффенбейкер насторожено обернувся до неї. Про погані новини завжди слід повідомляти після обіду, подумав він. Після обіду людина більш-менш готова до сумних новин. А вранці, на порожній шлунок, усе залишає синець.

— Що там?

— Той чоловік, з яким ти познайомив мене вчора на похороні вашого друга, ти казав, він — автодилер з Коннектикуту, правильно?

— Так.

— Я хотіла перевірити, розумієш, адже Джон Салліван — не найнезвичайніше в світі…

— Про що ти, Мері?

Вона простягла йому газету, розгорнуту на середині вкладки.

— Тут сказано, що це трапилося, коли він повертався додому. Мені дуже прикро, любий.

«Вона напевне помилилася», — була його перша думка. Люди не помирають одразу після того, як ти бачив їх, як розмовляв з ними. Чомусь це здавалося основним правилом.

Але це був він, та ще й у трьох примірниках: Саллі в шкільній бейсбольній формі з піднятою на тім’я маскою ловця, Саллі у військовій формі з сержантськими погонами на рукаві й він же в діловому костюмі — реліквія десь з кінця сімдесятих.

Під рядом фото містився заголовок, який можна знайти лише в «Пост».

ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!

Ветеран В’єтнаму, кавалер Срібної Зірки помирає в заторі на Коннектикутському шосе

Діффенбейкер пробіг статтю очима, відчуваючи, як йому стає недобре, відчуваючи, що його зрадили, — почуття, що останнім часом завжди находило, коли він читав повідомлення про смерть якогось свого ровесника, когось знайомого. «Ми ще надто молоді, щоб помирати своєю смертю», — завжди думав він, цілком усвідомлюючи дурість такої думки.

Саллі, як припускають, помер від серцевого нападу, застрягши в заторі, який виник через автопоїзд, що перекинувся серед дороги. Цілком можливо, він помер, уже бачачи перед собою вивіску власного салону «шевроле», голосив автор статті. Подібно до заголовка «ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!», такі авторські осяяння можна було побачити лише в «Пост». «Таймз» годився для розумників, а «Пост» — газета для п’яниць і поетів.

У Саллі залишилася колишня дружина, дітей у нього не було. Похороном займається Норман Олівер з «Фірст коннектикут бенк & траст».

«Його ховає банк! — подумав Діффенбейкер і в нього затрусилися руки. Він не розумів, чому ця думка викликала в нього такий жах, але так і було. — Боже, його довбаний банк!»

— Любий? — Мері дивилася на нього трохи знервовано. — З тобою все гаразд?

— Так, — відповів він. — Він помер у транспортному заторі. Можливо, швидка навіть не могла до нього дістатися. Може, його й знайшли лише тоді, коли відновився рух. Господи.

— Не треба, — промовила Мері, відбираючи в нього газету.

Срібну Зірку Саллі отримав, звісно ж, за порятунок. За порятунок людей з гелікоптерів. Жовті стріляли, однак Пекер і Ширмен усе одно повели туди групку американських солдатів, здебільшого з «Дельти 2–2». Десятеро чи дванадцятеро хлопців з батальйону «Браво» забезпечували безладне й, очевидно, не дуже ефективне вогневе прикриття операції порятунку. На диво, двоє хлопців з гелікоптерів, що зачепилися один за одного, виявилися живі, в усякому разі, коли їх виносили з галявини. Джон Салліван особисто доніс одного до схованки, а пілот кричав у нього на руках, весь у піні з вогнегасника.

Мейленфант теж вибіг на галявину, тримаючи вогнегасника, неначе велике червоне немовля, гукаючи в’єтконгівцям у джунглях, щоб застрелили його, якщо зможуть. Тільки вони не зможуть, він упевнений, бо ж вони — просто банда сліпих, косих, нікчемних сифілітиків і їм у нього не влучити, їм і в довбаний хлів не влучити. Мейленфанта теж подали на Зірку, і хоча напевне Діффенбейкер не знав, але припускав, що мала, кровожерлива, прищава паскуда її таки отримала. Чи знав про це Саллі? Здогадувався? Але ж він, напевно, сказав би щось, коли вони сиділи під похоронним бюро? Можливо. А може, й ні. З часом медалі ставали все менш важливими, все більше і більше схожими на приз, що отримуєш у початковій школі за вивчений напам’ять вірш чи грамоту, яку дають у середній школі за перемогу в змаганні з бігу або за те, що захистив домашню базу від влучного кидка. Просто річ, яку тримаєш на полиці. Штуки, якими літні чоловіки мотивують дітей. Вони трясуть ними перед тобою, щоб ти стрибав вище, бігав швидше, кидався за м’ячем натхненніше. Діффенбейкерові спало на думку, що без стариганів світ, напевно, став би кращим місцем. Це осяяння зійшло на нього, якраз коли він і сам готувався стати стариганем. От бабусі нехай живуть. Бабусі зазвичай нікому шкоди не завдають, а ось старигани небезпечніші за скажених собак. Перестріляти їх усіх, а тоді облити тіла бензином і підпалити. Нехай діти візьмуться за руки і ведуть танок навколо багаття, виспівуючи старі сентиментальні пісні «Кросбі, Стіллза і Неша».

— Ти справді в порядку? — перепитала Мері.

— Ти щодо Саллі? Звичайно. Я ж його купу років не бачив.

Він сьорбав каву і думав про стареньку в червоних кросівках, ту, що вбив Мейленфант і яка навідувала Саллі. Більше вона Саллі не переслідуватиме. Бодай щось. Дні візитів старої мамасан скінчилися. «Мабуть, насправді війни закінчуються саме так», — подумалося Діффенбейкерові, — не за столами переговорів, а в ракових палатах, офісних кафетеріях і дорожніх заторах. Війни помирають крихітними шматочками, і кожен клаптик, щось, що згасає, як спогад, кожен завмирає, неначе луна в лабіринті гір. Врешті-решт навіть війна вивішує білий прапор. Принаймні так він сподівається. Він сподівається, що врешті-решт навіть війна здається.

1999: Ходи, засранцю, ходи додому

1999. Тіні ночі спадають з небес

Одного пообіддя останнього літа перед двохтисячним роком Боббі Ґарфілд повернувся до Гарвіча, штат Коннектикут. Спершу він вирушив на Вестсайдський цвинтар, де біля сімейного склепу Салліванів тривала заупокійна служба. Старий Саллі-Джон зібрав чимало народу. Повідомлення в «Пост» заманило людей цілими ватагами. Кілька дітлахів розплакалося з переляку, коли почесна варта Американського легіону салютувала з гвинтівок. Після похорону були поминки в місцевому Будинку американських ветеранів. Боббі зайшов чисто символічно, рівно на стільки, щоб випити кави зі шматком торта і привітатися з містером Олівером. Проте не побачив нікого знайомого, а в нього було ще багато місць, куди хотілося б піти, поки ще не почало темніти.

Він не був у Гарвічі майже сорок років.

На місці молодшої і середньої школи Сент-Ґебріела стояв торговий центр «Натмег». Де колись була пошта, залишився тільки порожній будмайданчик. Залізничний