Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Дякую, лейт’, але мені справді пора. Не хочу їхати в час пік.

Проте затору він так і не уник, і тепер на нього з неба летів рояль, виблискуючи на сонці й наспівуючи про себе. Саллі впав на живіт і перекотився під авто. Рояль гримнув об асфальт менш ніж за п’ять футів від нього і вибухнув, випльовуючи клавіші, неначе зуби.

Саллі виповз з-під машини, обпікши спину об розжарений глушник, і сяк-так зіп’явся на ноги. Окинув поглядом шосе, що простягалося на північ, широко розплющеними від подиву очима. З неба сипався величезний розпродаж вживаних речей: магнітофони, килимки, сидяча газонокосарка з обліпленим травою лезом, що запаморочливо крутилося під кожухом, чорна садова статуя вершника, акваріум, в якому і досі плавали рибки. Побачив старого з театрально-пишною сивою чуприною, що біжить по аварійній смузі, але тут на дідуся звалилися сходи, відірвавши його ліву руку і кинувши на коліна. Тут були годинники, письмові столи і кавові столики, далі летів ліфт, кабель якого розмотувався за ним у повітрі, неначе вимазана відрізана пуповина. На стоянку індустріального комплексу неподалік від дороги спланував шквал гросбухів, їх палітурки ляскали, ніби в аплодисментах. На жінку, що бігла по шосе, впала шуба і вона в ній заплуталася, тоді на неї, причавлюючи, приземлилася канапа. В повітрі завирувала буря світла: з небесної синяви спускалися гігантські оранжерейні рами. Статуя солдата громадянської війни пробила фургон. Прасувальна дошка вдарилася об перила мосту попереду й увігналася в застряглі автомобілі, обертаючись, як пропелер. На задок пікапа звалилося опудало лева. Усюди бігали і кричали люди. Усюди виднілися машини з пом’ятими дахами і розтрощеними вікнами; Саллі угледів «мерседес», з люка якого стриміли неприродно рожеві ноги вітринного манекена. Повітря здригалося від скиглення і свисту.

На Саллі впала нова тінь, та, ухиляючись і здіймаючи руку, він зрозумів, що спізнився: якщо це праска чи тостер, чи ще якась господарська штуковина, вона роздробить йому череп. А якщо щось важче, то від нього залишиться тільки масна пляма на асфальті.

Падаючий предмет зачепив його руку, не заподіявши ні найменшого болю, зрикошетив і приземлився біля його ніг. Саллі дивився на річ спершу з подивом, а тоді з усе більшим зчудуванням.

— Свята срака, — пробурмотів він.

Саллі нахилився і підібрав бейсбольну рукавицю, що впала з неба, одразу впізнавши її навіть після стількох років: глибока подряпина уздовж мізинця і смішно переплетені вузлики на зав’язках із сиром’ятної шкіри були, неначе відбитки пальців. Він глянув на те місце, де Боббі вивів своє ім’я. Воно було на місці, однак літери здавалися свіжішими, ніж мали б бути, а шкіра виглядала витертою, вицвілою і порепаною, немов хтось писав на рукавиці інші імена, а потім стер.

Запах рукавиці, коли він підніс її до обличчя, був п’янкий і непереборний. Саллі натяг її на руку. Тут під мізинцем щось зашаруділо: запханий всередину аркуш паперу. Він не звернув уваги. Притис рукавицю до обличчя, заплющив очі й глибоко вдихнув. Шкіра, мастильний жир, піт і трава. Вона увібрала в себе всі-всі літа. Літо 1960-го, наприклад, коли він повернувся, пробувши тиждень у таборі, й усе змінилося: Боббі похмурий, Керол якась далека і блідо-задумлива, принаймні на якийсь час, а кльовий стариган, що жив на третьому поверсі над Боббі, Тед, поїхав. Усе змінилося… але все одно було літо, йому й далі було одинадцять, все і далі здавалося…

— Вічним, — промурмотів він у рукавицю і знову глибоко вдихнув її аромат, а поблизу скляна вітрина з метеликами потрощилася об дах хлібного фургона і стоп-сигнал, вібруючи, встромився в аварійну смугу, неначе кинутий спис. Саллі пригадав свого боло-баунсера і чорні кеди, і смак драже прямо з автомата, коли цукерка билася об піднебіння і відскакувала на язик; згадав відчуття на шкірі, коли маска ловця ідеально прилягала до обличчя, і «гіша-гіша-гіша» поливальників на Броуд-стрит, і як бісилася місіс Конлан, коли підходити надто близько до її дорогоцінних квітів, і місіс Ґодлоу в «Ашер Емпайр», що вимагала у вас, якщо ви здавалися їй старшим від дванадцяти років, показати свідоцтво про народження. І афішу з Бріжітт Бардо (якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем), загорнутою в рушник. Ігри у війну, в «кар’єри», перепасовування м’ячем, і гру в «пук» долонями на задній парті в четвертому класі на заняттях місіс Світсер, і…

— Гей, американцю!

Тільки вимовлено це як «аміліканцю», і ще перш ніж підвести голову від рукавиці моделі Елвіна Дарка, що колись належала Боббі, Саллі знав, кого побачить. Старенька мамасан стояла між міжніжною ракетою, розтрощеною морозильною камерою, з розбитих дверцят якої висипалися запаковані брикети мороженого м’яса, і «субару», дах якого прохромив декоративний садовий фламінго. Старенька мамасан в зелених штанях, помаранчевій туніці та червоних кросівках світилася, неначе вивіска бару в пеклі.

— Гей, американцю, ходи мене, я рятуй. — І вона простягла до нього руки.

Саллі рушив до неї під гуркітливим градом падаючих телевізорів, домашніх басейнів, блоків цигарок, туфель на високих підборах, величезного фена для волосся і телефона-автомата, що, гепнувши, вивергнув джекпот четвертаків. Він йшов до неї, відчуваючи полегшення; так почуваєшся тільки повертаючись додому.

— Я рятуй. — Вона розвела руки. — Бідний хлопчик, я рятуй.

Саллі ступив у мертвий круг її обіймів, а люди кричали і тікали, а з неба сипалися всі можливі американські предмети, бомбуючи шосе I-95 на північ від Бріджпорта своїм падаючим блиском. Вона пригорнула його до себе.

— Я рятуй, — промовила вона, і Саллі опинився в своєму «шевроле». Усюди навколо, на всіх чотирьох смугах, стояли застряглі машини. Грало радіо, налаштоване на ВКНД. «Платтерзи» співали «Пору сутінків», а Саллі не міг дихати. З неба ніби нічого й не падало і, якщо не брати до уваги затору, здавалося, все в цілковитому порядку. Але як так? Як могло нічого не падати, коли на його руку все ще надягнена стара бейсбольна рукавиця Бобі Ґарфілда?

— Я рятуй, — говорила старенька мамасан. — Бідний хлопчик, бідний американський хлопчик, я рятуй.

Саллі хотів посміхнутися їй, хотів сказати, що йому шкода, що принаймні дехто з них не хотів нічого лихого, але йому бракувало повітря, і він страшенно стомився. Заплющив очі, спробував востаннє піднести рукавицю Боббі до обличчя, востаннє вдихнути хоч трохи її мастильний, літній аромат, але вона була надто важка.

Наступного ранку, коли Діффенбейкер в одних лише джинсах стояв біля робочої