Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Між Рівер-авеню і Гаузетоніком усе ще тяглися смуги трави, та качок не було. Боббі пригадалося, як жбурнув качку в чоловіка в бежевому костюмі. Неймовірно, але факт. «Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати», — сказав чоловік, і Боббі запустив у нього качкою. Тепер йому було смішно, але той збоченець перелякав його до смерті, і на те було багато причин.

Там, де розташовувалася «Ашер Емпайр», тепер містився величезний, пофарбований на бежево поштовий склад. Далі в напрямку Бріджпорта, де Ашер-авеню вливалася в Пуританський майдан, «Гриль Вільяма Пенна» замінила «Піца Уно». Боббі подумав був заглянути, однак не дуже серйозно. Його шлункові, як і решті тіла, стукнуло п’ятдесят, і він уже не так добре ладнав з піцою.

Тільки справжня причина була не в цьому. Там легко було б уявити деякі речі, ось у чім проблема. Там легко уявити величезні вульгарні машини перед входом, такі насичено-яскраві, що вони, здавалося, завиють.

Тож він повернувся в міські межі Гарвіча, і провалитися йому крізь землю, якщо «Колонія» не стояла на тому ж місці, де й завжди, і провалитися йому крізь землю, якщо в меню не стояло: сосиски гриль. Сосиски були нічим не кращі за лайняну піцу, якщо не гірші, ну то й що? Для чого тоді існує «Прілосек», якщо не для рідкісних гастрономічних прогулянок дорогами спогадів? Він проковтнув одну і закусив ще двома. Їх і далі подавали в заляпаних жиром картонних згорточках, і смак у них був райський.

Він заполірував сосиски пирогом «а-ля мод», вийшов і якусь мить постояв біля своєї машини. Вирішив залишити її тут. Хотілося зробити ще тільки дві зупинки, і до обох було рукою сягнути. Він взяв спортивну сумку з пасажирського сидіння і повільно рушив повз «Спайсерз», що еволюціонував у «Сім — одинадцять» з бензоколонкою перед фасадом. Коли він проходив мимо, до нього долинули голоси, примарні голоси близнючок Сіґсбі з 1960-го.

Мама з татком сваряться.

Мама казала сидіти на вулиці.

Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде?

Старий, дурний Боббі Ґарфілд, так-так, це він. Можливо, з роками він порозумнішав, але, мабуть, не дуже.

На півдорозі вгору по Броуд-стрит він зауважив на тротуарі напівстерту решітку класиків. Став на одне коліно й у вечірньому світлі уважно роздивився креслення, проводячи по квадратах кінчиками пальців.

— Містере, вам зле?

То була молода жінка з пакетом «Семи — одинадцяти» у руках. Вона дивилася на Боббі однаковою мірою занепокоєно і недовірливо.

— Все добре, — озвався він, підводячись і обтрушуючи руки. Йому і справді було добре. Біля класиків — жодного місяця чи зірки, не кажучи вже про комети. І, гуляючи містом, йому на очі не трапилося жодного оголошення про зниклих домашніх улюбленців. — Усе чудово.

— Що ж, рада за вас, — кинула молода жінка і поквапилася своєю дорогою. Вона не посміхнулася. Боббі провів її поглядом, а тоді й сам пішов далі, гадаючи, що трапилося з близнючками Сігсбі і де вони тепер. Він згадав, як Тед Бротіґен якось говорив про час і назвав його старим лисим ошуканцем.

Доки не побачив № 149 на Броуд-стрит, Боббі й не усвідомлював, як сильно був упевнений, що будинок перетворився в пункт прокату відео, чи забігайлівку, чи взагалі в багатоповерховий дім. А він, виявляється, зовсім не змінився, тільки замість зеленого став кремовим. На ґанку стояв велосипед, і він згадав, як відчайдушно мріяв про велик того останнього літа в Гарвічі. У нього навіть була банка, щоб складати гроші, з наклейкою «Велорахунок» чи щось таке.

Доки він стояв, а його тінь видовжувалася на тротуарі, знову залунали примарні голоси:

Якби ми були Рокфеллери, тобі не треба було б позичати зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі».

Вона не моя дівчинка! Вона не моя маленька дівчинка!

У своїх спогадах він сказав це матері вголос, навіть прокричав… але в точності цих спогадів він сумнівався. Його мати була не з тих, на кого можна кричати. Тобто, якщо хочеш зберегти свій скальп.

Та й врешті-решт Керол і була його дівчинкою, хіба ні? Справді була нею.

Перш ніж повернутися до машини, у нього була запланована ще одна зупинка, тож, окинувши останнім довгим поглядом будинок, де він мешкав з матір’ю до серпня 1960-го, Боббі рушив назад униз пагорбом Броуд-стрит, помахуючи спортивною сумкою.

Те літо було сповнене магії, він не сумнівався в цьому навіть у п’ятдесят, хоч уже і не пам’ятав якої. А може, у нього просто було дитинство в дусі Рея Бредбері, яке мають, або принаймні пригадують, що мали, багато дітей з невеличких містечок. У якому реальний світ і світ фантазій іноді накладаються, створюючи своєрідну магію.

Так, але ж… хм…

Були ж трояндові пелюстки, ті, що переслала Керол… Та чи означали вони що-небудь? Колись здавалося, що так. Здавалося самотньому, майже загиблому хлопчикові, але трояндових пелюсток давно немає. Він загубив їх приблизно в той період, коли побачив фото того згорілого будинку в Лос-Анджелесі і зрозумів, що Керол Джербер більше немає.

Її смерть перекреслила не тільки будь-яку думку про магію, а й, здавалося Боббі, саму мету дитинства. Що в ньому доброго, якщо воно призводить до такого? Поганий зір і проблеми з тиском — це одне, а погані сни, погані думки і поганий кінець — зовсім інше. Через деякий час хочеться сказати Богові: слухай, парубче, може, досить? Виростаючи, втрачаєш цноту, це знають усі й це нормально, але невже маєш втрачати і надію? Який сенс цілувати дівчину на «Чортовому колесі», коли тобі одинадцять, якщо через одинадцять років ти розгортаєш газету і дізнаєшся, що вона згоріла в дрантивій норі в брудному глухому провулку? Який сенс пам’ятати її прекрасні, тривожні очі чи те, як сонце переливалося в її волоссі?

Тиждень тому він сказав би все це і куди більше, але тут ниточка тієї колишньої магії протяглася до нього і торкнулася знову. «Йди, — прошепотіла вона. — Йди, Боббі, ходи, засранцю, ходи додому». І ось він знову тут, у Гарвічі. Віддав останню шану старому другові, прогулявся рідним містом (і його очі ні разу не затуманились), і вже майже пора їхати. Однак перед цим йому потрібно зробити ще одну зупинку.

Був час вечері, й міський парк був майже порожній. Боббі підійшов до дротяної сітки за домашньою базою поля Б. Назустріч йому йшли троє бейсболістів, що загаялися.