Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон
Мікаель уперто не відходив від столу доктора Сиварнандана, пояснюючи, що в жодному випадку не має наміру завдавати будь-яких неприємностей Хольгеру Пальмґрену і що він зовсім не збирався добиватися від нього інтерв’ю. Він розповів про те, що з Лісбет Саландер вони давні друзі, що він не вірить у її причетність до злочину і дуже потребує інформації, яка прояснила б деякі моменти її минулого.
Переконати доктора Сиварнандана було нелегко. Мікаелю довелося сісти і детально роз’яснити йому свою роль у цій драмі. Тільки після півгодинної розмови Сиварнандан погодився. Попросивши Мікаеля почекати, він піднявся вгору до Хольгера Пальмґрена, щоб запитати, чи хоче той прийняти відвідувача.
Повернувся доктор за десять хвилин.
— Він погодився з вами зустрітися. Якщо ви йому не сподобаєтеся, він випровадить вас за двері. Він не хоче давати жодних інтерв’ю і вимагає, щоб ви нічого не писали в засобах масової інформації про вашу зустріч.
— Заявляю, що я прийшов не для того, щоб написати про нашу розмову.
У Хольгера Пальмґрена була маленька кімнатка, де стояли ліжко, комод, стіл і кілька стільців. Він був схожий на сивочубе худе городнє опудало, і було відразу видно, що він має проблеми з координацією рухів, але, коли Мікаеля впустили до його кімнати, хворий усе ж таки підвівся йому назустріч. Він не подав йому руку, але вказав на один із стільців, що стояли навколо невеликого столика. Мікаель сів. Доктор Сиварнандан залишився в кімнаті.
Спочатку Мікаель насилу розбирав мову Хольгера Пальмґрена, який ледве володав язиком.
— Хто ти такий, чоловік, що називає себе другом Лісбет Саландер, і чого тобі треба?
Мікаель відкинувся на стільці. Перш ніж відповісти, він трохи подумав.
— Хольгере, ви можете нічого мені не говорити. Але я прошу вас вислухати те, що я скажу, перш ніж виганяти мене за двері.
Пальмґрен кивнув і, волочачи ноги, відійшов, щоб сісти на стілець навпроти Мікаеля.
— Вперше я зустрівся з Лісбет Саландер два роки тому. Я найняв її, щоб зібрати інформацію у справі, про яку я не можу розповідати. Вона приїхала до мене туди, де я тоді тимчасово жив, і ми пропрацювали разом кілька тижнів.
Він ще не знав, як далеко йому слід заходити в своїх поясненнях, але вирішив, наскільки можливо, дотримуватися правди.
— Під час роботи трапилися дві речі. По-перше, Лісбет Саландер врятувала мені життя. По-друге, ми на якийсь час стали дуже близькими друзями. Я краще пізнав її, і вона мені дуже сподобалася.
Не вдаючись до подробиць, Мікаель розповів про свої стосунки з Лісбет і про те, як потім рік тому під час різдвяних свят вони раптово перервалися, а Лісбет зникла, виїхавши за кордон.
Потім він розповів про свою роботу в «Міленіумі», про те, як були вбиті Даґ Свенссон і Міа Берґман і як він несподівано для себе був задіяний у пошуках убивці.
— Як я зрозумів, вас останнім часом взяли в облогу журналісти, а в газетах почали друкувати різні дурниці. Все, що я можу зараз зробити, це запевнити вас, що я прийшов зовсім не для того, щоб збирати матеріал ще для однієї публікації. Я тут заради Лісбет і прийшов як її друг. Можливо, я зараз один з дуже небагатьох, хто цілком і повністю на її боці. Я вірю, що вона ні в чому не винна. Я думаю, що за цими вбивствами стоїть чоловік, якого звуть Залаченко.
Мікаель зробив паузу. Коли він згадав Залаченка, в очах Пальмґрена щось зблиснуло.
— Якщо ви можете повідомити щось таке, що пролило б світло на її минуле, то зараз саме час це зробити. Якщо ви не хочете їй допомогти, мені доведеться витратити багато зайвого часу, і я знатиму, як до вас ставитися.
Поки він говорив, Хольгер Пальмґрен жодного разу не промовив ані слова. На останній фразі в його очах знову щось блиснуло. Проте він посміхнувся і заговорив — дуже поволі, намагаючись вимовляти слова якомога чіткіше.
— Ти справді хочеш їй допомогти.
Мікаель кивнув.
Хольгер Пальмґрен ближче схилився до нього.
— Опиши диван у її вітальні!
Мікаель усміхнувся у відповідь.
— В той час, коли я бував у неї, там стояв старий потертий і продавлений екземпляр, який певною мірою міг претендувати на звання антикварної рідкості. На мій погляд, ця річ була зроблена в п’ятдесяті роки — дві подушки незрозумілої форми, обтягнуті коричневою матерією з жовтим візерунком, у кількох місцях протертою до дірок, так що набивка стирчала назовні.
Хольгер Пальмґрен несподівано розреготався — цей регіт був схожий на собачий гавкіт. Він перевів погляд на доктора Сиварнандана.
— У будь-якому разі, він бував у її квартирі. Скажіть, докторе, чи не можна влаштувати так, щоб я міг пригостити мого відвідувача філіжанкою кави?
— Звичайно, — сказав доктор Сиварнандан і вийшов з кімнати.
З порога він обернувся і на прощання кивнув Мікаелю.
— Олександр Залаченко, — мовив Хольгер Пальмґрен, щойно двері за доктором зачинилися.
Мікаель вирячив очі.
— Вам відоме це ім’я?
Хольгер Пальмґрен кивнув.
— Лісбет сказала мені, як його звуть. Думаю, треба розповісти тобі цю історію, перш ніж хто-небудь… якщо я раптом несподівано помру, що не так уже неймовірно.
— Лісбет? Звідки вона взагалі могла знати щось про його існування?
— Він батько Лісбет.
У першу хвилину Мікаель навіть не зрозумів, що сказав Хольгер Пальмґрен. Потім до нього дійшло.
— Що ви таке кажете?
— Залаченко приїхав сюди в сімдесяті роки. Він шукав політичного притулку. Що там була за історія, я так до кінця і не зрозумів, оскільки Лісбет була дуже скупа на інформацію. А про це вона взагалі не бажала говорити.
Згідно з метрикою Лісбет, батько — невідомий, пригадав Мікаель.
— Залаченко — батько Лісбет! — повторив він уголос.
— Одного разу вона розповіла мені. Це було приблизно за місяць до мого удару. Але одне я зрозумів з її розповіді: Залаченко прибув сюди на початку сімдесятих. Він зустрів матір Лісбет у сімдесят сьомому році. Вони зійшлися, і на світ з’явилося дві дівчинки.
— Дві?
— Лісбет і її сестра Камілла. Вони були близнята.
— Боже! Ви хочете
