Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон
Бйорк раптом зареготав:
— Я часто потім думав, що ми повелися як справжнісінькі дилетанти. Але що було, те було.
— Хто був вашим шефом?
— Це не має значення. Я не збираюся називати зайві імена.
Мікаель знизав плечима і не заперечував.
— Ми з шефом обидва зрозуміли, що йдеться про якнайтаємніші речі, тож чим менше людей у це вплутається, тим краще. Особливо Б’юрманові зовсім ні до чого було втручатися в цю справу, вона було набагато вища за його рівень, але якщо вже він дізнався цю таємницю, то краще було залишити його, ніж залучати до неї когось іншого. Що стосувалося такого зеленого молодика, як я, тут, очевидно, керувалися тими ж міркуваннями. Отож у Службі безпеки знали про існування Залаченка я з Б’юрманом і ще п’ятеро.
— Скільки всього людей знають про цю історію?
— За період з сімдесят шостого року і до початку дев’яностих це було приблизно двадцятеро: з урядовців, з вищого військового керівництва і Служби безпеки.
— А скільки їх стало відтоді?
Бйорк знизав плечима:
— Відтоді, як розпався Радянський Союз, він більше не становить для нас інтересу.
— Але що відбувалося після того, як Залаченко оселився в Швеції?
Бйорк мовчав так довго, що Мікаель занепокоївся.
— Якщо чесно… Із Залаченком нам вельми пощастило, і всі, хто був пов’язаний з цією справою, побудували на цьому свою кар’єру. Не подумайте, що це було легко! Працювати доводилося у будь-який час доби. Я був приставлений, щоб наглядати за ним, і в перші десять років ми зустрічалися по кілька разів на тиждень. Це були найважливіші роки, коли він був ще повний свіжої інформації. Але крім того, доводилося стежити, щоб він нічого не накоїв.
— Цебто як?
— У Залаченку ніби біс сидів. Іноді він був взірцем ввічливості, а іноді безумствував, як справжній параноїк. Час від часу в нього починався запій, і тоді він витівав казна-що. Мені не раз доводилося вирушати вночі в рятувальну експедицію, щоб виручити його з якоїсь дикої халепи.
— Наприклад?
— Наприклад, він міг піти в пивну і затіяти там сварку Одного разу він до нестями побив двох охоронців, які намагалися його заспокоїти. Він був мізерний і миршавий, але мав чудову підготовку з рукопашного бою, яку іноді демонстрував у, здавалося б, найменш відповідних ситуаціях. Одного разу мені довелося визволяти його з поліції під підписку.
— З вашої розповіді можна подумати, що він божевільний. Адже так він ризикував привернути до себе увагу. Якось це не надто професійно!
— І все-таки він був професіоналом. У Швеції він не вчиняв злочинів, і його жодного разу не затримували і не заарештовували. Ми забезпечили його шведським паспортом і шведським прізвищем. Поліція оплачувала йому квартиру в передмісті Стокгольма і платила зарплату, а він за це був зобов’язаний на першу вимогу бути в її розпорядженні. Але ж ми не могли заборонити йому ходити в пивну і заводити знайомство з жінками. Ми могли тільки прибрати за ним. Це було моїм обов’язком аж до вісімдесят п’ятого року, коли мене перевели на іншу посаду, а за Залаченком почав наглядати мій наступник.
— А в чому полягала роль Б’юрмана?
— Якщо чесно, від Б’юрмана був тільки зайвий клопіт. Він не мав особливих талантів і опинився не на своєму місці. Адже він тільки завдяки випадковій нагоді мав причетність до історії із Залаченком, і то більше на самому початку і потім ще кілька разів, коли потрібно було утрясти деякі юридичні формальності. Мій шеф вирішив проблему з Б’юрманом.
— Яким чином?
— Єдино можливим способом. Б’юрман отримав роботу поза системою поліції в адвокатському бюро. Це рішення напрошувалося саме собою…
— Контора «Кланґ і Рейні».
Гуннар Бйорк звів на Мікаеля пронизливий погляд:
— Б’юрман не має видатних здібностей, але справи в нього складалися непогано. Всі ці роки він час від часу виконував доручення Служби безпеки, якісь не надто важливі розслідування і тому подібне. Отже в якомусь сенсі і він побудував свою кар’єру на справі Залаченка.
— І де ж Зала тепер?
Бйорк трохи вагався.
— Не знаю. Мої контакти з ним після вісімдесят п’ятого року поступово зійшли нанівець, і ось уже майже дванадцять років я його взагалі не зустрічав. Останнє, що я для нього зробив, це допоміг йому покинути Швецію у дев’яносто другому році.
— З усього видно, він повернувся. Його ім’я спливало у зв’язку зі зброєю, наркотиками і секс-мафією.
— Мене б це не здивувало, — зітхнув Бйорк. — Але ж ви не знаєте напевно, чи той це Зала, якого ви шукаєте, чи якийсь інший.
— Імовірність того, щоб у цій історії з’явилися відразу два Зали, надзвичайно мала. Яке у нього було ім’я в Швеції?
Бйорк подивився на Мікаеля:
— Цього я не збираюся розкривати.
— Краще б вам не хитрувати!
— Ви хотіли знати, хто такий Зала. Я розповів. Але я не збираюся давати вам у руки останній шматочок головоломки, поки не зможу переконатися, що ви дотримуєтеся. умови договору.
— Зала, ймовірно, вчинив три вбивства, а поліція розшукує не ту людину. Якщо ви думаєте, що я задовольнюся сказаним, не з’ясувавши нинішнє ім’я Зали, то ви помиляєтеся.
— Звідки ви можете знати, що не Саландер скоїла ці вбивства?
— Знаю.
Гуннар Бйорк усміхнувся Мікаелю в обличчя. Він раптом відчув себе дуже впевнено.
— Я вважаю, що вбивця — Зала, — сказав Мікаель.
— Помиляєтеся! Зала ні в кого не стріляв.
— А чому ви так упевнені?
— Тому що Залі зараз шістдесят п’ять років і він інвалід з вельми обмеженими можливостями. У нього ампутована ступня, і він ледве ходить. Він не нишпорив у районі Уденплан і Енскеда і ні в кого не стріляв. Для того, щоб убити когось, йому довелося б викликати інвалідний транспорт.
Малін Ерікссон ввічливо посміхнулася Соні Мудіґ:
— Про це вам треба запитати Мікаеля.
— Гаразд.
— Я не можу обговорювати з вами його розслідування.
— Але якщо людину на ім’я Зала альтернативно підозрюють у вбивстві…
— Про це треба говорити з Мікаелем, — повторила Малін. — Я можу вам допомогти інформацією, пов’язаною з роботою Даґа Свенссона, але нічого не можу повідомити про наше розслідування.
Соня Мудіґ зітхнула:
— Я розумію вашу принциповість. Що ви можете розповісти про осіб із цього списку?
— Тільки
