Пазл - Франк Тільє

— Хочете ще раз послухати запис цього Маріо?

— У цьому немає потреби. У нас ще багато роботи.

Ілан уже не знав, як реагувати. Цей тип знущається з нього, інакше бути не може.

— Тепер, коли тестування завершене, я можу вам пояснити,— додав дослідник.— Наша лабораторія спеціалізується на соціальній психології. Немає ні гри, ні суперників, як ви, вочевидь, думаєте. Усе це дуже серйозно, фінансується державою. Знайте, що в цьому випробуванні, яке ви щойно пройшли, лише сімдесят відсотків волонтерів виходять із кімнати за допомогою наданого їм предмета і роблять це в середньому за сто п’ятдесят секунд. Інакше кажучи, ви зреагували дуже швидко. Насправді метою було показати: що більше людей, то менше вони допомагають іншим. Це принцип розділеної відповідальності. Стосовно ваших відповідей, які ми порвали не читаючи… Метою було ввести вас у стан стресу.

Вони потиснули руки.

— Доктор Леконті проведе вас до виходу. Оплату ви отри­маєте через два тижні, чек надішлють на вашу адресу.

Він розвернувся і пішов. Незважаючи на розпитування Ілана, медик зберігав нейтральний вираз обличчя і просто провів його до виходу. За декілька секунд молодий чоловік опинився на вулиці, на холоді, під прекрасним блакитним небом.

Досі в стані шоку після цих трьох абсолютно безумних і сюрреалістичних годин, які він провів у цьому закладі психопатів. 

11

Ілан не хотів здаватися.

Він чекав у машині на тротуарі біля складів. Він багато разів намагався додзвонитися до Хлої на мобільний, але безуспішно, тож лишив їй голосове повідомлення. Що стосується жінки в байкерському костюмі, то вона досі не вийшла. Хіба що вона пішла, поки він завершував тестування. Люди заходили й виходили. За чверть години, поки Ілан чекав, він нарахував десь із десяток добровольців. Ілан ще ніколи не стикався з такою дивною і загадковою грою, по­збавленою правил і меж. «Параноя» не була схожа ні на що.

Раптом хтось постукав у вікно. Це був охоронець із собакою. Чоловік був кремезної статури, одягнений у об’ємний бомбер, а тварина — чорно-коричневий босерон з квадратною мордою. Ілан втиснувся в сидіння і вмить почав пітніти. Собак, особливо великих, він боявся до смерті, після того як у дитинстві пес вкусив його за стегно.

Він гарячково приспустив скло.

— Не варто тут залишатися,— сказав чоловік твердим голосом.

Ілан дивився на пса, вчепившись рукою в дверну ручку. Він не намагався сперечатися, неспроможний відкрити рот. Він кивнув, підняв скло і завів машину.

Зрештою, поїхати — не така вже й погана ідея: о 20 годині він має заступити на зміну на заправці, і йому потрібно трохи поспати, якщо він хоче триматися на ногах.

Він покинув промзону, шкодуючи, що так і не отримав відповідей, не знайшов нової зачіпки.

Дорога до батьківського дому в Монмірай займала більше двох годин. Відколи вони зникли безвісти в морі, Ілан покинув свою маленьку квартиру на околиці Парижу і переїхав жити сюди.

Він виїхав на довгу звивисту дорогу, що вела до будинку, і припаркував машину навпроти фасаду, на доріжці, посипаній гравієм. Ілан обожнював цю стару будівлю. Будучи підлітком, він проводив вихідні, уявляючи себе на місці персонажів рольових ігор, і в його фантазіях вони мешкали саме в таких будинках, як цей, з гострим дахом у готичному стилі.

Будинок мрії, точну копію якого він малював у своїх сценаріях для відеоігор.

Будинок мрії, у якому він тепер живе в кошмарі самотності й тривоги.

Він озирнувся навколо. Зрештою, Хлоя мала рацію: помешкання і сад занедбані, наче тут більше ніхто не живе. Вони потребують серйозного оновлення. Можливо, доведеться трохи скористатися банківськими рахунками батьків, адже саме цього хотіли батько й мати. Щоб йому було добре. І щоб він був щасливий.

— Скоро будинок стане таким, яким ви його лишили. Я вам обіцяю…

Звісно, він подумав про «Параною». Триста тисяч євро стали б подарунком долі для ремонту і його майбутнього. Також він міг би використати їх для втілення своїх ідей у гру. І навіть створити власну компанію.

Потрібно ще зрозуміти, як проникнути в цю кляту гру. І не менш важливий критерій — бути найкращим із кращих.

Ілан увійшов у дім, випив коли, перекусив шматком розігрітої піци. Тоді пішов до ванної, увімкнув на максимум маленький електрообігрівач, роздягнувся і став під душ. Вода була крижана,— йому здавалось, наче вона роздирає йому шкіру.

Раптом він почув голоси і напружився. Вони були десь тут, зовсім поруч. Чоловік і жінка про щось сперечалися, але він не міг розібрати слова через шум води. Він миттю закрутив кран.

— Тут хтось є?

Він вибіг із душу, визирнув у коридор, повністю голий і мокрий. Голоси зникли. Ілан тремтів, цокотів зубами. Спочатку тіні, тепер голоси. Що з ним відбувається?

Спантеличений, він повернувся під душ, нашвидку намилився, сполоснувся і квапливо одягнувся, тремтячи. Він знову одягнув куртку і шарф, щоб зігрітися. За останніми даними, слюсар прийде не раніше, ніж через два дні.

Він умостився на дивані, увімкнув телевізор, докрутив звук на максимум, щоб заспокоїтись. Очі злипалися, хилило в сон. Його погляд ковзнув по журнальному столику.

Він рвучко підхопився: уся кореспонденція зникла.

Ілан пошукав навколо. Жодного конверта на підлозі.

Сюди хтось заходив, тепер він мав беззаперечний доказ цього.

Затамувавши подих, він озирнувся навколо. Потім що­духу помчав на другий поверх. Ванна, дзеркало.

Він схопив зошит і розгорнув його.

Це був кошмар наяву.

Батькова мапа зникла. Аркуш був акуратно вирваний.

Ілан збіг вниз і замкнув вхідні двері на два оберти. Замка не торкалися. Як же вони увійшли? Навряд чи у них були ключі. Це неможливо, Ілан уважно стежив, щоб ключі завжди були при ньому або надійно заховані. А замки Ілан змінив, коли почав відчувати цю фантомну присутність.

Молодий чоловік обійшов усі вікна, усі виходи, перевірив у саду. Дерева, поля, дорога… Жодного натяку на людську присутність. Він дуже швидко відклеїв плінтус за тумбою і дістав дублікат зашифрованої мапи. На щастя, він наробив копій і заховав їх у багатьох місцях, у тому числі на комп’ютерах і флешках.

Але він почувався зґвалтованим. Хтось проник у його дім. Хтось порпався у його речах, у речах батьків.

Тіні існують.

І посилюють його переконаність у тому, що з батьком і матір’ю стався не просто нещасний випадок.

Хтось полює на їхні дослідження. На їхні відкриття.

Ілан сів на стілець, обхопив голову руками і задумався. Навіщо красти кореспонденцію на додачу до мапи скарбів? Там були лише рахунки, відмови компаній і…

У голові клацнуло. Він раптом згадав про загадковий лист, адресований Беатрисі Портінарі, який помилково надійшов йому. Той, який він забув віднести на пошту. Ілан одразу поєднав пазли. Беатриса Портінарі — це та сама загадкова «Б. П.».

Ті самі ініціали, що й в кінці дивного послання, яке він знайшов у кишені.

Без сумніву, Беатриса Портінарі і є тією брюнеткою, яку він бачив у лабораторії «Еффексор». Яка штовхнула його на баржі і підкинула йому записку.

Раптом Ілан відчув головний