Пазл - Франк Тільє

чином. Це не помилка, він точно на території «Параної». Мабуть, саме так організатори визначають майбутніх гравців. Скляний лебідь явно був найменш необхідний у списку, але Ілан поставив його на перше місце. Пишаючись собою, він непомітно озирнувся на інших учасників і продовжив виконувати завдання.

Решту предметів у списку він розташовував, керуючись логікою.

Дослідження тривало: двоє людей, які прийшли раніше нього,— у тому числі той гладкий тип,— вийшли, інші зайшли. Той самий ритуал: учасники займають свої місця, чоловіки, іноді в різного кольору халатах, роздають завдання. Скільки тут таких кімнат? Скільки учасників?

Остання частина тесту була найбільш дивна. Перша частина зайняла у нього не більше години, і тепер він мав до кінця відведеного часу переписувати на білі аркуші імена, прізвища та номери телефонів з телефонного довідника департаменту Іль-де-Франс за минулий рік, а конкретно — починаючи зі сторінки 22.

Він розгорнув товсте видання. Яка мета цих дій? Це якесь додаткове завдання, спосіб обрати когось одного з учасників? Оцінити терплячість, старанність у виконанні цього дурнуватого завдання? Чи з цього нескінченного списку потрібно було вирахувати якусь конкретну людину?

Чому 22? Чому за минулий рік? Зрештою, мабуть, він ставить собі забагато запитань.

Не барячись, Ілан став до роботи. Переписувати не зупиняючись, якомога швидше. Аркуші чорніли, усі слухняно працювали, і ніхто нічого не говорив. Ілан подумав, що люди, які прийшли сюди лише заради грошей — нещасних тридцяти євро, справді готові на все, що завгодно.

Хоча він і сам зараз чинив так само, як і вони.

Залишалось п’ять хвилин. Ілан більше не міг, у нього розболілись пальці. Знову відчинились двері, прибув новий учасник. Цього разу серце молодого чоловіка стиснулось. Перед ним була брюнетка в байкерському вбранні, яка тоді штовхнула його на баржі. Кілька секунд вона дивилась на нього, в її очах змішались страх і подив.

Невинним жестом, ніби чухаючи перенісся, вона непомітно приклала вказівного пальця до губ, показуючи Іланові, щоб той не виказував її.

Чоловік знову схилився над своїми аркушами, вдаючи, наче нічого не сталося. Хто ця жінка? Коп? Що вона тут робить? Чого вона так боїться? «За вами стежать. Це що завгодно, тільки не гра. Ні в якому разі не вплутуйтесь у це. Я знаю відповіді і можу допомогти вам дізнатись правду. Б. П.».

Ілан не встиг поставити собі більше запитань. Експериментатор повернувся, щоб забрати аркуші.

— Ми закінчили.

Ілан показав на годинник.

— У мене ще п’ять хвилин.

Звісно, він хотів лишитися, підійти до цієї загадкової інформаторки, знайти спосіб поспілкуватися з нею.

— Це неважливо. Прошу, нам потрібно переходити до наступного тесту. А потім ви зможете поїхати додому.

Молодик неохоче підвівся. Виходячи, він востаннє повернувся до брюнетки. Вона не дивилася на нього, зосе­редившись на своїх аркушах.

Знову коридор. Жеральд Гетіні простягнув стосик аркушів іншому чоловікові в халаті, який порвав усе, над чим щойно працював Ілан. Він кинув аркуші до сміттєвого мішка і пішов до іншої кімнати.

— Це прикол чи що? — вигукнув Ілан.

Гетіні поклав долоню йому на спину.

— Нам туди.

Ілан остовпіло дивився на дослідника. Дві години роздумів і праці собаці під хвіст.

— Може, вже досить прикидатися? — пробуркотів він.

— Перепрошую?

— Переписувати сторінки з телефонного довідника, заповнювати анкети для того, щоб ви потім усе це порвали на моїх очах. Це абсолютно нелогічно. Яка мета цих дій? У чому конкретно полягає суть вашої гри, «Параної»?

— Це не гра. Це масштабне дослідження, дуже серйозне, фінансується Міністерством охорони здоров’я. На жаль, я не можу вам нічого пояснити, щоб не спотворити результати, адже конфіденційність є невід’ємною складовою експерименту.

— Ні, я вважаю, що можете. Я знаю, що йдеться про гру «Параноя». Я роками вистежую її сліди в інтернеті, шукаю і не знаходжу. Я бачив чорного лебедя у тому дивному завданні, дія якого відбувається на Місяці. Що потрібно шукати тепер? Який наступний етап?

— Чесно кажучи, не розумію, про що ви. Будьте ласкаві почекати тут хвилинку.

Він залишив його посеред коридору і зайшов до якоїсь кімнати. Ілан не міг устояти на місці — двох годин маячні було для нього забагато, він був виснажений, а нерозуміння підсилювало його нервовість.

Чому ці люди продовжують усе заперечувати?

У кінці коридору йшов чоловік з великим візком. Він заходив до кімнат з телефонними довідниками, а виходив з порожніми руками.

Гетіні повернувся, пройшов уперед і вказав на двері з номером 22 — знову 22 — у довгій стіні метрів десять завдовж­ки, в якій був ряд таких само дверей. Будівля здавалась велетенською.

— Поясню вам, що буде далі,— сказав чоловік у халаті.— Ви зайдете до маленької звукоізольованої кімнати без вікон і будете спілкуватися з чотирма іншими добровольцями, такими ж, як і ви, за допомогою мікрофона. Ці добровольці сидять в інших кімнатах, поряд з вашою, ви не будете їх бачити. Кожен повинен буде говорити про те, які думки у нього викликає предмет, що висить на одній зі стін у його кімнаті. Ви побачите свій, коли увійдете. Щоб почати говорити, достатньо лише натиснути кнопку під мікрофоном, гаразд? Коли горить червоний вогник, ви не можете говорити, бо в цей час говорить хтось інший. Коли засвітиться зелений — можете. Гаразд?

— Гаразд.

— Ми записуємо вашу бесіду з метою подальшого аналізу, але не слухаємо наживо, що ви розповідаєте. Ви абсолютно автономні. Ви будете говорити четвертим і передостаннім. Запам’ятайте: четвертим. Важливо, щоб ви не втручались, поки не настане ваша черга. Ви добре зрозуміли правила?

— Гадаю, так.

— Чудово. Я повідомлю іншим учасникам, що експеримент почнеться за дві хвилини. За цей час ви якраз влаштуєтесь. Коли настане ваша черга, розповідайте все, що вам спаде на думку. Тут немає правил, немає правильних і неправильних відповідей. Довіртесь своїй інтуїції. До зустрічі.

Гетіні відчинив кімнату, й Ілан увійшов. Приміщення було крихітне. Позаду нього грюкнули двері. Ілан спробував відчинити їх, але безуспішно. Дверної ручки не було. Його замкнули.

10

Ілан не знав, як реагувати.

Якщо він почне гупати в двері і верещати, то ризикує вилетіти з гри. Бути виставленим за двері лабораторії та опинитися поза змаганням. Але в думках постійно крутилася фраза: «Це що завгодно, тільки не гра». Що ж тоді? Викрадення? Це тупо. Не тут, не таким способом, не на очах у всіх цих людей. Та й з якою метою?

Він намагався зберігати спокій і оглянув кімнату: чотири стіни близько одна до одної, оббиті піною, маленький столик, на якому стояли мікрофон і колонки, стілець. До ­од­нієї зі стін був прикріплений прозорий контейнер із металу і скла, в якому лежав предмет, про який він повинен буде розповідати. Ілан підійшов. Що далі, то дивніше. Що вони хочуть почути від нього про цю річ?

Раптом тканина на колонках завібрувала від звуку жіночого голосу.

— Привіт, мене звати Лара, я не зовсім знаю, як це працює… чи ви мене