Пазл - Франк Тільє
Раптом чоловіка охопило бажання… Може, ще не все втрачено, може, йому ще вдасться усе виправити, зрозуміти, чому вона так вчинила. Можливо, у них двох ще є шанс?
Він нахилився до неї трохи ближче, але вона розплющила очі і ввічливо відсторонила його.
— Ні. Я не можу.
Вона схопила свій примірник «Парізьєн» і вийшла з машини.
— Щасти, Ілане. І… дякую.
І зникла в темряві, не обертаючись.
Ілан лишився там, приголомшений, неспроможний поворухнутись. Він щосили зіжмакав газету.
Він почувався останнім дурнем.
9
Мабуть, Ілан зробив неправильний вибір. Безсумнівно, після нічної зміни на заправці йому слід було поїхати додому, проспати весь ранок, а потім до вечора дивитися фільми і знову почати все наново.
Забути все це, забути Хлою, продовжувати жити зі своїми страхами та сумнівами.
Проте він опинився тут, у величезній, майже безлюдній промзоні у Ле-Блан-Меніль, шукаючи адресу, вказану в «Парізьєн». Це була субота, 9:10 ранку, і чоловік навіть не заїжджав додому, щоб відпочити чи прийняти душ.
Його маленька «кліо» рухалась у глиб лабіринту офісних будівель та промислових споруд, за два десятки кілометрів від Парижу. Він легко знайшов авеню Дивізії Леклерк, а потім нарешті відшукав потрібну адресу в тупику в кінці дороги. На початку вихідних людей на тутешніх підприємствах небагато.
На високих ґратчастих воротах висіла ламінована табличка зі стрілкою, на якій було написано «Психологічне тестування». Припаркувавши машину на тротуарі, він вийшов. Охоронець у куртці-бомбері походжав взад-вперед із собакою в наморднику. Забачивши гончу молодий чоловік відчув, як його кинуло в піт. Не зупиняючись, він пройшов через ворота і пішов за стрілками. Вони огинали складські приміщення — склади компанії «Харон» — і вели до великої, доволі нової одноповерхової будівлі з фасадом кремового кольору та вивіскою «Лабораторія Еффексор». Вочевидь, інші читачі «Парізьєн» — справжні читачі — також відреагували на оголошення і приїхали, щоб отримати тридцять євро. Як організатори «Параної» відрізнять справжніх гравців від звичайних наївних добровольців? Коли нарешті почнеться «справжня» гра і гонитва за грошима?
За дверима була доволі примітивна приймальня: білі стіни з мінімальним декором, декілька стільців, простий письмовий стіл для секретарки. Пахло новими меблями. Жінка зі жмутком на голові запросила його підійти. Вона привіталася і простягнула йому якийсь аркуш.
— Потрібно заповнити договір про оплату і ще деякі формальності. Експериментатор зараз вас прийме. Прошу, присядьте за столик, он там.
— Чудово,— відповів Ілан.— В оголошенні йшлося про приватну лабораторію, і, мушу визнати, розташування посеред промзони мене здивувало.
— Взагалі-то ми розташовані у Вільжуїфі, але в наших приміщеннях зараз ремонт.— Вона зітхнула.— Слава богу, у цій будівлі ми лише тимчасово.
— А що конкретно досліджує ваша лабораторія?
Задзвонив телефон, вона перепросила і взяла слухавку. Ілан присів на стілець і швидко заповнив потрібну інформацію. Ім’я, прізвище, дата народження, різні дозволи. Він вагався, чи вказувати свою адресу внизу бланка. Але, мабуть, саме завдяки цій анкеті потім будуть зв’язуватися з гравцями. Телефон секретарки не припиняв дзвонити, вона відповідала, щось записувала, наче справжня працівниця.
Наче у справжній лабораторії. Зрештою, може, це вона і є, а не просто фальшиві декорації.
Ілан ставив собі серйозні запитання. Де інші «піддослідні»? І де працівники «Еффексору»? Знову-таки, хто керує цією складною організацією? На це потрібні кошти, персонал, приміщення. І мізки.
Він саме закінчував заповнювати дані, коли за ним прийшов чоловік років п’ятдесяти. На ньому був довгий білий халат, маленькі круглі окуляри, він мав коротке сиве волосся, яке обрамляло суворе обличчя, помережане вираженими зморшками.
— Мене звати Жеральд Гетіні, я один із керівників цього дослідження.— Пройдіть за мною, будь ласка.
«Цього дослідження…» Звісно. Ілан хотів би поставити йому декілька запитань, але чоловік обігнав його і звернув у коридор. Приміщення було чисте і нагадувало лабораторії, в яких проходили заняття з природничих наук у старших класах. Білий лінолеум, ряд дверей, люмінесцентні лампи жовтого світла на стелі. Дослідник відчинив одні з дверей. У кімнаті без вікон уже було четверо людей — троє чоловіків і жінка, які сиділи за шкільними партами і були зайняті роботою. Кожен переглядав сторінки телефонних довідників. Жеральд Гетіні запропонував йому вільне місце. Усього в кімнаті могли поміститись десяток людей.
— Задача проста: постарайтесь відповісти на всі питання і виконати завдання, написані на аркушах. Я повернусь за вами через дві години, і ми проведемо друге й останнє тестування.
Ілан кивнув, знімаючи куртку.
— Лише одне питання: у чому конкретно полягає суть тестування? Для чого потрібен телефонний довідник?
Чоловік не відповів і вийшов, тихо зачинивши двері.
Тоді Ілан повернувся до решти присутніх:
— Перепрошую, але… Ви знаєте, в чому суть тестування?
— Читайте і виконуйте, ось і все,— відповів один із них.— Може, це й дивно і нудно, але мені все одно, якщо за це платять.
Це був чолов’яга років тридцяти, з брудними дредами, і він був такий здоровенний, що під ним не було видно стільця. Скільки він важить? Сто сорок, сто п’ятдесят кіло? Жінка ліворуч від нього навіть не підняла голови. У неї було довге руде волосся, зібране в хвіст, і дуже бліда шкіра. Ілан вагався, чи заговорити з ними про «Параною». Насправді вони не скидались на гравців і, напевно, були звичайними добровольцями, привабленими мізерною винагородою. У часи кризи жодна копійка не буде зайвою.
Він обережно зняв годинник із зап’ястя і поклав перед собою.
У нього було дві години.
Питання були відверто дивні, як-от: «Якби вас зменшили до розміру олівця і помістили до електроточилки, як би ви з неї вибрались?» Ілан написав: «У вигляді стружки», не знаючи насправді, як це сприймати — жартома чи всерйоз. Або ще: «Який для вас найгірший спосіб померти?» — питання, на яке Ілан відповів без вагань, згадавши свій кошмарний сон: «Через повішення».
Що цікаво, шостого питання не було, після п’ятого одразу йшло сьоме. Помилка?
Далі його запитували, які його улюблені художники — Ван Гог, Сальвадор Далі, Едвард Мунк; його найбільші страхи — собаки; і ще декілька загальних питань.
Далі він затримався на виконанні ось такої дивної задачки:
Одягнені у космічний скафандр, ви разом з екіпажем загубились на освітленій стороні Місяця, більш ніж за триста кілометрів від вашого космічного корабля. Значна частина обладнання вашого місяцеходу пошкоджена. Залишається лише п’ятнадцять предметів, які повинні допомогти вам вижити і дійти пішки до корабля. Розташуйте їх у порядку важливості. Ось ці предмети:
— коробка сірників;
— їжа в тюбиках;
— 50 метрів нейлонової мотузки;
— шовковий парашут;
— обігрівач, що працює на сонячній енергії;
— два пістолети 45-го калібру;
— маленький скляний чорний лебідь;
— банка сухого молока;
— два кисневі балони на 50 кг кожен;
— карта зоряного неба;
— самонадувна рятувальна шлюпка;
— магнітний компас;
— 25 літрів води;
— аптечка зі шприцами для підшкірних ін’єкцій;
— сигнальні ракети.
Ілан потай всміхнувся. Чорний лебідь знову нагадав про себе, найвитонченішим
