Ожеледиця - Тетяна Брукс
Аліна, поставила порожню склянку на ящик, який служив то тумбочкою, то стільцем, то, власне, ящиком, і потяглася до жінки. Вони так і сиділи, обнявшись, коли з намету вийшов Антон. Він нічого не сказав — просто стояв і дивився на них.
— То пішли вже, чи що, — мовив, лише коли Аліна, відчувши його присутність, відпустила жінку й озирнулася.
Йому знадобилося небагато часу, щоб зняти шини з коліс. Менш ніж через годину люди, які вже траплялися на вулиці у таку ранню годину, могли спостерігати досить дивну картину: дві абсолютно несхожі жінки, молодий міцний хлопець і два пацана, років шести і десяти, котили перед собою по шині уздовж елегантної чистої вулиці прямо на головну площу столиці України. У деяких ця картина викликала розчулення, у інших нерозуміння. Були й такі, що відверто злилися. Ніхто не знав, що менш ніж через місяць такі картини ні в кого не викликатимуть здивування, а шина стане черговим символом боротьби за звільнення від набридлої жадібної влади, що загрузла в корупції.
Пам’ятав Антон і інший день. Дуже-дуже особливий. Аліна була зосереджена на нарізці ковбаси і сиру для бутербродів. Антон нечутно підкрався до неї ззаду, просунув руки під пахвами і з’єднав на її животі. Відчуття були незвичайні — живіт не був звично плоский. «Ой!» — злякався хлопець на мить, але тут же зрозумів, що помилитися він не міг: запах, шовковистість волосся, одяг — усе улюблене і рідне. Аліна застигла.
— Ммм… Ти…? Ми…? Я…?
— Так.
Антон обережно повернув кохану обличчям до себе:
— Чому ж ти мовчала?
— Не знаю. Страшно було.
— Страшно? — очі Антона стали схожі на знамениті блюдця з блакитною облямівкою. — Чого ж ти боялась, краля моя?
— Я й сама не знаю, — розсміялася раптом Аліна.
— Господи! Благослови! Як же я тебе кохаю!
Він легко підняв її, закружляв. Вона тримала в одній руці ніж, яким нарізала ковбасу, в іншій — залишки тієї самої ковбаси, яку не встигла нарізати…
…Антон, каменем злетів у дійсність, і це його боляче вдарило. Застогнав, закрив обличчя руками — такі важкі були ті спогади. Потім наповзли інші думки, тепер вже зовсім неймовірні, і придавили його всією своєю вагою.
Наступного дня після бою на Грушевського, де загинули п’ятеро хлопців, Аліна з Антоном також постраждали від кийків і прикладів бійців спеціального призначення, але вирвалися і разом з усіма знайшли притулок у Михайлівському монастирі. Потім вони допомагали пораненим і…
У Антона перехопило подих, його скувало холодом страху: Алінка ж тоді разом з Сашком Байдою була. Вони допомагали двом пораненим, намагалися витягти їх з-під вогню. Саню застрелив снайпер, коли він тягнув Володю Мусія… А вона ж поруч була, пліч-о-пліч. Та куля могла і в Аліну… Могла. Але не потрапила.
І Антон, злякавшись, відправив її додому, пообіцявши, що теж через кілька днів приїде… Вона пручалася — як відчувала.
— Я не поїду! — вперто заявила, стиснувши губи.
— Поїдеш!
— Ні!
— Так!
— Чому! Ти хочеш мене позбутися?
— Дурненька! — його очі потеплішали. — Я хочу тебе й малого нашого врятувати.
— Добре ж ти нас рятуєш! А раптом тебе тут уб’ють? Як я буду… Як ми будемо без тебе?
— Кохана моя! — він узяв її обличчя у свої великі долоні, нахилився так близько, що його світлі кучері впали їй на щоки. — Я люблю тебе… Ну, не може президент такої держави, як Україна, бути таким… таким,… — так і не знайшовши у своєму словнику потрібного слова, Антон продовжував: — Він зрозуміє… Опозиція домовиться… От побачиш, я через три дні вже вдома буду.
І Аліна поїхала.
Опозиція ні про що не домовилася. Президент вимог мітингувальників не виконав. Він їх, схоже, навіть не чув. Але через пару днів ситуація на Майдані стала спокійніша, і Антон вирішив виконати обіцянку — теж поїхав додому. Втім, рюкзак з речами він залишив.
Тепер, повернувшись, він знову сидить тут, а Аліни немає. І ніколи більше не буде. Навіщо він відіслав її додому? Навіщо? Антон ледве стримав рик, готовий вирватися назовні. Поруч на розкладачці спав після нічного чергування його друг і побратим зі Львова Олег Бондар. Не хотів його розбудити, тож піднявся, натягнув ковдру Олегу на плечі і вийшов з намету.
Звичайно ж, він хотів як краще. Боявся за Аліну і намагався її захистити. Тут перед мітингувальниками, які захищаються хто чим може, стоять озброєні до зубів війська спецпризначення. Тут стріляють справжніми патронами (інакше як би вони вбили Сашка?). Тут страшно і небезпечно. Кілька днів тому в лікарні помер Роман з Дніпропетровська. Його і ще кількох людей облили водою з брандспойта, а потім тримали у холодному автобусі годин десять, перш ніж відвезти у КПЗ. У Роми почалося запалення легенів, і через три дні його не стало.
Та виявляється, іноді під кулями буває безпечніше, ніж під дахом власного будинку. Якби вона залишилася тут, з ним, була б тепер жива. Адже він, Антон Гаєвський, служив у гарячих точках і, безумовно, зміг би її захистити… Але ж він був і там! Вона вмирала, а він не захистив! Що за маячня? Як таке може бути? Виявляється, може. А тепер він знову сидить тут, на Майдані, і збирається шукати смерті, тому що жити без неї не може. Та й не хоче.
Його роздуми перервали голоси, що на різний лад смакувати його ім’я.
— Антон Гаєвський.
— Антон?
— Звідкіля?
— Ні, не знаю…
— Гаєвський? Ні, не знаю. А як він виглядає?
— А, дебелий, світловолосий? Ангел! Так он же він!
Антон повернув голову у напрямку голосів і побачив Лавра і Ліку, котрі пробиралися до нього.
— Ви що, з глузду з’їхали? Лавр! Куди ти її притягнув? Ти бачиш, що тут робиться?
Мати?
Тимчасом слідчий з особливо важливих справ Олександр Іванович Борейко продовжував шарпати сімейку Шмідт.
— Алло Володимирівно, розкажіть мені ще раз, як ви провели той вечір, коли вбили вашу дочку?
Він ліг би грудьми на обшарпаний, завалений паперами робочий стіл, але йому заважав власний живіт, який упирався в торець. Тож єдине, що Олександр Іванович міг зробити —
