Ожеледиця - Тетяна Брукс

Та далі знову все зіпсувалося. Напарниця не вийшла на роботу, і Ліці довелося залишитися з дітьми до кінця робочого дня. Вже було зовсім темно, коли він закінчився, та ще й автобус довелося чекати хвилин сорок. А на завершення по шляху від зупинки додому Ліка все-таки впала, послизнувшись, і боляче вдарила коліно.

Коли пролунав дзвінок у двері її квартири, вона сиділа, підібгавши під себе ноги, на кухонній табуретці і розмазувала по щоках прикрі сльози. А разом з ними і туш, від якої плакала ще більше, адже на дорогу туш не було грошей, а дешева щипала очі, як мило. «Не буду відкривати», — вирішила і розревілася ще дужче. За дверима хтось із хвилину повозився, а потім Ліка почула, як вони спочатку відкрилися, а потім закрилися. «Тільки не це!» — знову пробігла переляканою мишкою думка, і схопивши старенький рушник, дівчина почала терти ним обличчя, від чого воно стало ще й червоне.

Він підійшов до неї тихо, взяв за плечі міцними долонями, обняв. Від цього їй стало ще гірше.

— Знаєш, — раптом зашелестіло над вухом, — я ніколи раніше не зустрічав таких, як ти. Так виходило, що завжди звертав увагу на з жінок з яскравим рудим волоссям, шикарних, як про них люблять говорити. Мені здавалося, що вони красиві… Але ти… Ти красивіша за всіх. Хоча, схоже, й сама не уявляєш, наскільки прекрасна…

— Знущаєшся? — хлюпаючи носом, видавила з себе Ліка.

— Анітрохи! Ти хіба не помічаєш, що не проходить і дня, щоб ми не зустрілися? Хіба не розумієш, що я хочу бачити тебе кожен день, вечеряти з тобою, пити коньяк і тримати тебе у своїх обіймах? Подивися, як ти чудово в них вміщаєшся! — Лавр трохи відсторонився, давши їй можливість відчути, як затишно вона виглядає всередині кільця його рук, що зімкнулися навколо її талії — ніби вони одне ціле. — І невже ти не відчуваєш, що я хочу більшого?

Ліка сіпнулася, намагаючись звільнитися, але він не відпустив її:

— Та ти і сама цього хочеш, чи не так?

Вона мовчала, тож він продовжив:

— Тільки боїшся чогось. Чого?

— Лавре! — нарешті Ліка вивільнилася з кола його рук, у яких дійсно почувала себе чудово і мріяла провести в них усе своє життя. — Ти подивися на себе: високий, красивий, доктор наук, їздиш в Америку… І я — вихователька дитячого садка, сіра непоказна миша, яка не бувала далі села Вільшанка, у якому живе її мати. Тобі не соромно буде зі мною в люди виходити? Тобі дійсно потрібна шикарна довгонога красуня з пишною шевелюрою, котра вміє подати і себе, і тебе… Та я навіть переспати з тобою не наважуюся! Ну, що ти на мене дивишся? Так, хочу, але не наважуюся, бо тоді мені доведеться продати квартиру і з’їхати звідси.

Ліка, не дивилася на Лавра — просто уявляла собі його розчаровану посмішку. А даремно не дивилася. У його очах різними кольорами веселки відбивався неймовірний коктейль почуттів: любові, захоплення, співчуття, бажання, подиву і ще чогось, схожого на рішучість.

— А хочеш, ми з тебе таку ж красуню зробимо? І ти зрозумієш, що ноги у тебе нітрохи не коротші, ніж у топ-моделі, що з таким волоссям — так-так, навіть таким коротким і не дуже густим! — ти можеш заткнути за пояс будь-яку секс-бомбу, що дивиться на тебе зі сторінок Play Boy! Якщо ти тільки захочеш, я відведу тебе до одного дуже класного стиліста. І обіцяю: коли ти від нього вийдеш, відразу зрозумієш, як тобі личить твоє ім’я!

— Ніколи! І Лавре! Йди, будь ласка! У мене сьогодні нещасливий день!

— Нещасливий? — здивувався він. — Я так не думаю. Скажи, — раптом змінив тему розмови, — ти коли-небудь мріяла у Штати поїхати?

Ліка здивовано втупилася у сусіда: «От дурень! Та хто ж про це не мріє?!

— Мріяла, звичайно. Але…

— Розумієш, мені потрібна буде твоя допомога, — Лавр сів на кухонний диванчик, по-американськи закинувши ногу на ногу. — Чаю наллєш?

— Тобі? Моя допомога? — Ліка відчула якийсь підступ. Вона зраділа можливості змінити тему і почати щось робити, щоб не стояти бовваном. Взяла чайник, налила у нього води, поставила на вогонь і почала ритися у шафці в пошуках чашок та хоч якогось печива. Печиво знайшлося, проте було воно «столітньої давності», тож дівчина вирішила не ризикувати й залишила його на полиці.

— Так, мені потрібна твоя допомога. Скажи, ти могла б узяти відпустку в своєму садку на пару тижнів?

— Ну, могла б, напевне… Лавре, не тягни! Що ти від мене хочеш? — Ліка почала втрачати терпець. Вона схопилася з табуретки, на яку сіла після того, як розставила на столі чашки, досипала й у без того повну цукорницю цукру, довго рилася в шухлядці для столових приборів, вишукуючи однакові чайні ложечки.

Закінчивши, нарешті, сервірувати стіл, помчала у ванну кімнату, щоб умитися і подивитися на себе в дзеркало. «О Боже! Читачі журналу навіки забудуть про нього, якщо побачать на обкладинці таке нещастя! Що це за рот? І вуха різні! А очі… Жах — прямо дві миски, а не очі! І ніс — слива! Ото вже топ-модель! Куди там мені!»

— Мені потрібно, — спокійно, ніби між іншим басив із кухні Лавр, — щоб ти супроводжувала мене на конференцію в Сіетл. І тому у тебе сімнадцятого лютого інтерв’ю в посольстві США для отримання візи.

— Що!? — руки завмерли на шляху до голови, очі стали у півобличчя, а щелепа повисла так, ніби Ліка була в кабінеті зубного лікаря.

Вона отетеріла, як їй здалося, лише на секунду, але відтанувши, вилетіла з ванної на кухню і побачила, що там вже нікого не було…

— А як же чай?…

Як поєднати несумісне?

Починаючи з листопада, країна хвилювалася не на жарт. У столиці вирували пристрасті. Увечері 21 листопада, незабаром після оголошення про припинення підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, в інтернеті стали з’являтися заклики вийти на мітинг. До 22 години на Майдані Незалежності зібралися близько двох тисяч людей, насамперед журналістів та громадських активістів — прихильників євроінтеграції, як то кажуть. Люди вийшли на площу з прапорами Євросоюзу, і в цей же вечір народилося гасло: «Україна — це Європа!» А хіба ж це не так? Хіба Україна знаходиться не на Європейському континенті? Мітингувальники пройшли колоною до Адміністрації президента,