Ожеледиця - Тетяна Брукс

— Дякую вам. І за співчуття, і за те, що переконали слідчого, що я не винен. Та ви казали, що знаєте, хто вбив…

— Знаю. Я ти дізнаєшся.

— Коли?

— Думаю, вже скоро, — Нінель Георгіївна втомлено, ніби у неї більше не було сили стояти, присіла на стілець.

— Піду я,… — Антону раптом стало нестерпно залишатися у цій кімнаті, цьому будинку, та було незручно зізнаватися у цьому.

— Так, звичайно. Я теж втомилася. Ляжу. А ти пляшку не забудь — пом’янеш колись і мене, стару…

— Та що ви! Прийду наступного разу, і вип’ємо з вами…

— Ні, ні… Це тобі! — вона всунула пляшку в широку й тверду руку Антона, обхопивши її своїми долонями, поплескала ніжно по ній одними пальцями і заглянула у його очі. — Йди, Антоне. І… нехай винний буде покараний.

— Велике спасибі. Ви собі навіть не уявляєте, як я вам вдячний.

І він вийшов, відчуваючи в душі якісь дивні, абсолютно суперечливі почуття. З одного боку, вона розривалася від гіркоти втрати, горіла вогнем від страху за себе, а з іншого — якийсь солодкий сироп подяки заливав усе це і, мабуть, розпалював вогонь ще більше, підживлював страх. Він і сам не знав, чого боявся. Щось невловиме і слизьке розливалося, а він зусиллям волі намагався усе це заморозити, перетворити на лід.

Сюрпризи продовжуються

— Марино Борисівно! Не раджу обманювати! Про що ви розмовляли з сестрою того вечора? Ви посварилися? А потім ударили її? Чим ви її ударили?

— Н-ні… Не я… І взагалі, я ж вам казала, що мене там не було!

— А хто, хто там був? І що він зробив? — Борейко вже нудило від цієї справи і всієї сімейки Шмідтів. Кожен з них (окрім бабусі, звичайно) мав причини і можливість убити дівчину. І кожен бреше. Навіщо?

Йдучи напролом повз перелякану синьо-рожево-зеленокосу красуню на ресепшен, пихкаючи й відсапуючись, Олександр Іванович не знав, що йому робити. Був злий і до краю обурений. Без стуку ввалився у кабінет татуажу, де працювала сестра убитої, і як був, у чоботях, пальто та шапці, що з’їхала набакир і щільно облягала круглу голову, сів на стілець напроти неї. Вона мала відповісти на його питання!

— Хто? Хто це був? Хто вбив вашу сестру?

— Це не я! Це мама. Але вона тільки…

— Що «тільки»? Марино Б… Ох, господи, що «тільки»?

Дівчина переривчасто і глибоко зітхнула. Пожувала губами слова, що вже готові були вивалитися з рота, і, присівши до столу на краєчок стільця, вимовила:

— Тільки не кажіть їй, що це я… Ну, що я настукала… Коротше, я чула, як Аліна лаялася з мамою. Мама кричала на неї, як скажена. Вона теж не хотіла, щоб Аліна виходила заміж за Антона.

— Теж? А хто ще не хотів? — здивовано глянув на неї Борейко, але питання залишилося без відповіді. А Марина Шмідт продовжувала сипати інформацією:

— Аліна вважала себе крутою, тож не мовчала. Сказала, що якщо ми всі проти Антона, то ми їй не сім’я. Потім мама… — Марина затнулася.

— Що сказала Алла Володимирівна? — стомлено видихнув слідчий.

— Вона сказала, що цього не буде, і якщо Аліна зробить це, то вона її вб’є…

— Коли це було?

— Саме перед тим, як її вбили.

— Як виникла сварка? Не розумію… Алла Володимирівна приймає ванну, накладає маску на обличчя і раптом йде і починає кричати на дочку?

— Та ні ж! Її вдома не було! Вона тільки прийшла з якоюсь тусовки зі своїми старими бичками. І маски ніякої на ній не було… Вона її, маску цю, перед вашим приходом наквецяла… І халат одягла… Ніяку ванну вона не приймала.

«Так от воно що! Ось що мені здалося дивним, — промайнуло в голові у Борейко. — Звичайно ж: волосся сухе, аромат парфумів… Не мила чи крему — саме парфумів! Маска накладена неакуратно — все волосся вимазане… Невже можна так ненавидіти власну дочку, щоб убити? За що?

— За що? — запитав він уголос.

Марина мовчала, стиснувши губи. Дивилася кудись убік.

— Марино! Чому Алла Володимирівна не хотіла, щоб Аліна виходила заміж за Антона? За що вона погрожувала вбити свою дочку?

— Через мене! — зухвало хитнула головою, та так, що чубчик, який досі закривав півобличчя, відкрив потворний напис «Вони хочуть слухати тільки про кохання».

— Через вас? Чому?

— Та тому, що я любила його! Ви що, не розумієте? Він був мій, мій! А сестриця рідна у мене його відібрала!

— Але ж він вас не лю…

— Вона мала за Олега Ківалова вийти! — продовжувала бушувати дівиця. — Такий договір був! А вона моє забрала!

— Господи, не може бути…

— Чому ж? Я що, не дочка своєї матері?

— А де ви були в момент їх розмови?

— Я нагорі стояла, у своїй кімнаті. Двері відчинила і слухала.

— Ви бачили, як ваша мати ударила Аліну?

— Бачила. Мама її штовхнула, і вона упала.

Тут пролунав стук у двері кабінету, вони прочинилися, і у щілині з’явилася синьо-рожево-зеленокоса:

— Марино Борисівно, до вас клієнт… Чекає вже хвилин п’ять…

— Зараз, — Марина з викликом подивилася на Борейко.

— Де я можу знайти Аллу Володимирівну?

— Не знаю. Вдома, напевне, якщо вона не пішла тусуватися зі своїми динозаврихами.

Олександр Іванович мовчки вийшов у холод, ледве не хряпнувши дверима.

Ласкаво просимо у себе!

Це був дивний день. З самого ранку у Ліки все валилося з рук. Спочатку вона розбила свою улюблену чашку, яка просто сама вислизнула з рук, впала на підлогу, підстрибнула і розлетілася на друзки. Добре, хоч не обпеклася гарячою кавою! Слідом за чашкою у відро для сміття відправилися колготки, на них звідкись взялася стрілка довжиною в пів-ноги. «Це що, я так вчора і ходила?» — промайнуло в голові. Нових колгот не було, тож довелося натягнути джинси. Знову на роботі сердитися будуть — у дитячому садку, де вона працює, встановлено дрес-код і джинси зовсім не вітаються.

…Автобус зачинив двері прямо перед її носом — вона виявилася останньою у черзі, і водій її, схоже, просто не помітив. Відхекуючись після швидкої ходьби, дівчина вирішила: «Все! Просто бувають такі дні, коли треба заритися в себе з головою і ні на що не звертати уваги!»

А потім несподівано все стало виходити. По-перше, ніхто не насварив її за запізнення. Навіть навпаки — завідуюча дитсадком з класичним ім’ям Марь Ванна похвалила її за педантично написаний