Сніговик - Ю. Несбе

Кухня вже не працювала. На сервірувальному столику перед дверима стояв термос із напівхолодною кавою, сухарики та варення. У їдальні сиділо усього четверо людей, зате з-поміж них виявилася й Катрина Братт. Вона влаштувалася за столиком, що стояв біля стіни, занурившись у теку з документами. Перед нею стояла склянка з водою, оддалік лежав відкритий пакет із бутербродами. Читала Катрина в окулярах. Тонкі лінзи, тонка оправа – на обличчі їх було майже не видно.

Скарре налив собі кави й попростував до жінки.

– Планові понадурочні? – Він усівся поруч.

Вчулося це Магнусу Скарре чи він і справді почув жалібне зітхання? Катрина відвела погляд від документів і поглянула на нього.

– Знаєте, як я здогадався? – посміхнувся він і кивнув на пакет із їжею. – Оце приготували ще вдома. Тобто ви знали, що їдальня зачиниться о п’ятій, а вам доведеться тут сидіти довше. Бачите, я ж слідчий. Ми усі тут такі.

– Та ну? – промовила вона байдуже і взялася до своїх документів.

– Авжеж, – підтвердив Скарре, відсьорбнув кави й почав її розглядати.

Вона сиділа, трохи нахилившись уперед, отож він без усяких зусиль бачив виріз блузки і навіть біле мереживо ліфчика.

– Узяти хоча б сьогоднішню справу про зниклу жінку. Я знаю тільки те, що знають усі. Але я думаю, що ця жінка усе ще в Хоффі. Можливо, лежить десь там, під шаром снігу або старого листя. Або в якомусь озерці, або, наприклад, у струмку – їх там багато.

Катрина Братт мовчала.

– А знаєте, чому я так думаю?

– Ні, – відповіла вона без будь-якого виразу, навіть не відвівши погляду від своєї теки.

Скарре перегнувся через стіл і поклав перед нею мобільний. Катрина підвела на інспектора запитливий погляд.

– Це мобільний телефон, – довірливо повідомив він. – Ви, мабуть, вважаєте, що це недавній винахід. А між тим батько мобільної телефонії Мартін Купер ще в квітні тисяча дев’ятсот сімдесят третього року здійснив першу розмову по мобільному. Він зателефонував додому своїй дружині. Тоді він, звісно, і не здогадувався, що його винахід стане одним із найважливіших засобів, за допомогою яких поліцейські зможуть знаходити зниклих людей. Якщо хочете стати гарним слідчим, Катрино, треба прислухатися до більш досвідчених колег та всотувати отримані від них знання.

Катрина зняла окуляри й подивилася на Скарре з легкою посмішкою:

– Я сама увага, інспекторе.

– От і добре, – заохотив її Скарре. – Оскільки важливо, що Бірта Беккер була власницею мобільного телефону. А мобільний телефон надсилає сигнал, який приймається базовою станцією того району, у якому цей мобільний знаходиться. І не тільки тоді, коли ми телефонуємо, але й коли телефон увімкнений. Ось чому американці спочатку називали їх cellular phone – «стільниковими». Адже сигнал покриває якийсь простір, район, тобто ніби стільник, комірку. І там його ловить місцева станція. Я зв’язувався з телефонною компанією. Станція, яка належить до Хоффа, так само приймає сигнал телефону Бірти. Але ж ми обшукали весь будинок, і телефону там не було. І навряд чи вона загубила його біля будинку – таких випадковостей не буває… Такі от справи. – Скарре жестом ілюзіоніста, який вдало завершив фокус, підвів руки вгору. – Доп’ю каву та дзенькну оперативникам: нехай висилають пошукову групу.

– Хай щастить, – промовила Катрина, простягла йому мобільний і повернулася до своєї теки.

– Це ж, здається, одна із старих справ Холе? – запитав Скарре.

– Справді.

– Він гадав, що то серійний убивця.

– Я знаю.

– Правда? Ну, тоді ви напевне знаєте, що він помилився. І не вперше, до речі. Він просто схибнувся на маніяках, наш Холе. Усе думає, мабуть, що у нас тут Америка. А свого серійного вбивцю й досі не спіймав. На своїй землі!

– У Швеції було спіймано безліч серійних убивць. Томас Куїк, Йон Асуніус, Туре Хедин…

– Я бачу, ви добре вчили уроки, – посміхнувся Магнус Скарре. – Якщо ви, до речі, не проти навчитися кількох гарних прийомів справжнього слідчого, то пропоную рвонути звідси, взяти по пиву…

– Дякую, я не…

– …і щось перекусити. Пакетик ваш зовсім маленький.

Тут нарешті Скарре удостоївся її погляду і з честю витримав його. Він помітив у цьому погляді дивовижний відблиск – наче десь у глибині очей запалало вогнище. Нічого подібного бачити йому не доводилося. «Авжеж, – зрадів він, – адже це моя робота! Це від моєї розповіді у її очах спалахнув вогник цікавості. З усього видно, мені вдалося потрапити на самий верх її турнірної таблиці».

– Можете на це дивитися, як… – почав Скарре й затнувся, добираючи слова, – як на курс підвищення кваліфікації.

Вона посміхнулася.

Скарре стало жарко, у нього почастішав пульс. Ще трохи – і він обійме її, торкнеться затягнутого у панчоху коліна, почує тепло від її тіла, по якому його долоня рухатиметься вище…

– Чого ти, Скарре, хочеш? Помацати нову дамочку, яка з’явилася у відділі? – Вона посміхнулася ще ширше, і вогонь в очах став іще яскравішим. – Хочеш устигнути трахнути її, так? Ти наче хлопчисько на дні народження: кидаєшся на найбільший шматок торта, щоб іншим менше перепало!

У Магнуса Скарре відвисла щелепа.

– Послухай-но кілька добрих порад, Скарре. Тримайся подалі від жінок, з якими працюєш. Не витрачай часу на те, щоб вештатися їдальнею та пити каву, якщо – як ти стверджуєш – ти щойно натрапив на слід. І навіть не намагайся переконати мене в тому, що це ти телефонував оперативникам. Бо їм телефонував старший інспектор Холе. І це він розпочав пошуки. Кажуть, що він зв’язувався з рятівниками, але вони нікого не прислали, вирішили, що для рятувальної операції час уже вийшов.

Катрина зім’яла пакет для бутербродів і кинула у смітник за спиною Скарре. Не озираючись, він зрозумів, що вона не промахнулася. Вона закрила теку і встала, але на той час Скарре вже встиг зорієнтуватися.

– Не знаю, що ви там собі нафантазували, Братт. Ви заміжня жінка, може, ви щось там і недоотримуєте вдома, якщо вирішили, що такий чоловік, як я, стане… – Він не міг добрати сло5ва. Чорт забирай, він не міг добрати слова! – Та я тільки хотів дещо пояснити!

З обличчям Катрини щось відбулося: ніби розчинилися дверцята топки і на нього жахнуло розбурханим полум’ям. Скарре був упевнений: ось зараз вона його вдарить. Але ні… не вдарила. До речі, це дійшло до нього, тільки коли вона знову заговорила, причому голос у неї був зовсім спокійний.

– Я прошу вибачити, якщо неправильно вас зрозуміла, – промовила вона з виразом, який анітрохи не свідчив про щирість каяття. – До речі, Мартін Купер телефонував тоді не «дружині», а своєму конкурентові,