Сніговик - Ю. Несбе

На снігу було видно сліди двох людей. Маленькі, безперечно, належали жінці, хоча її взуття ніде не було видно. Ну а інші сліди, очевидно, залишив убивця. І вони вели до стежки.

– Здоровезний розмір, – зауважив молодий криміналіст, худорлявий провінціал з острова Сотра. – Щонайменше сорок восьмий. Кремезний чолов’яга.

– Не обов’язково, – відзначив Рафто і потягнув носом повітря. – Відбитки нерівномірні, це видно тут, на рівному місці. Отже, черевики йому завеликі. Можливо, він хотів нас обманути.

Рафто відчув, як усі погляди звернулися до нього. І він знав, про що вони думають: стоїть тут та пишається, бісів улюбленець журналістів, – щелепа квадратна, пика цеглини просить і відповідна хватка. Коп – наче спеціально створений для газетних заголовків. Хоча, може, так уже й не думають, з того часу, як він вважався за зірку, багато води спливло. У якийсь момент він внутрішньо переріс їх усіх: і пресу, й колег. І тоді йому стали натякати, що він думає тільки про своє місце у сяйві софітів, що егоїстично пройшовся по головах дуже багатьох своїх товаришів. Та й до роботи, шепотіли в нього за спиною, він ставиться, так би мовити… Але Рафто цим не дуже переймався. Нема в них нічого проти нього. Ну, так, бувало, зникали якісь речові докази з місця злочину. Прикраси там або годинник, що належали вбитому, але на такі речі точно ніхто б не спокусився. Якось колега Рафто шукав свою ручку і випадково – так він принаймні заявив – висунув шухляду його стола. І побачив там три каблучки. Рафто викликали до комісара для пояснень і попросили сидіти тихо й ні в що не втручатися. От і все. Але плітки вже поповзли. Навіть комусь із журналюг доповіли про це. Мабуть, тому не варто дивуватися, що коли два роки тому в управлінні почалися перевірки на предмет поліцейського свавілля, знайшлася тільки одна людина, на яку негайно було подано доповідну, – людина, створена для першої шпальти газет.

Ніхто не мав сумнівів, що обвинувачували Герта Рафто небезпідставно. Проте всі при цьому знали, що інспектор став цапом-відбувайлом у відділі, який протягом довгих років був заквашений на досить визначеній традиції. Ось чому в рапортах за його підписом – переважно про допити наркоторговців та ґвалтівників дітей – було сказано, що, мовляв, арештант навернувся зі старих сходів, що ведуть униз, до камери попереднього ув’язнення, від чого й отримав кілька синців.

Газети були безжалісними. Прізвисько, яке йому колись дали – Залізний Рафто, – було, звісно, не найоригінальнішим, але саме тому зустрічалося не надто часто. А тепер воно набуло нового змісту. Журналісти взяли інтерв’ю у більшості його давніх ворогів по обидва боки закону, а вже ті, звісно, як могли, роздули всі звинувачення. Отож, коли дочка Рафто прийшла зі школи в сльозах і сказала, що її дражнять «залізними сходами», дружина інспектора заявила, щоб він не чекав, що вона сидітиме та дивитиметься, як через нього всю сім’ю поливають брудом. Ну а він, як це часто бувало, трохи втратив самовладання, після чого вона забрала дочку і цього разу до нього не повернулася.

Але і в цей непростий час він не забував, хто він є. Залізний Рафто. А коли карантин скінчився, він ушкварив на повну та працював день і ніч, щоб повернути втрачені позиції. І хоча успіх був на його боці, йому не вдалося змусити всіх – і колег, і журналістів – забути про те, що вони так відчайдушно намагалися довести. Усі добре пам’ятали фотографії побитих людей у наручниках. Але він їм ще покаже. Він доведе, що Герт Рафто – не та людина, яка дозволить себе закопати передчасно. Що місто там, унизу – його місто і належить йому, а не цим тюхтіям-неробам, які вважаються спецами з соціальних проблем і сидять по своїх кабінетах, висолопивши язики – такі довгі, що впору дістають аж до сідниць місцевих депутатів та всіляких журналюг.

– Сфотографуйте і займіться упізнанням, – наказав Рафто криміналісту з фотоапаратом.

– Та хто ж зможе таке упізнати? – показав на труп пальцем молодик.

Його тон Герту не сподобався.

– Хтось напевно вже заявив або от-от заявить, що зникла його жінка. Треба зіставити. Зрозуміло, салаго?

Рафто піднявся на вершину й звідти поглянув на те, що тільки через бажання підкреслити різницю у висоті називали «плато». Його погляд ковзнув довкола й зупинився на пагорбі неподалік, на вершині якого стояло щось, що здалека нагадувало людську постать. Фігура не рухалася. Може, з каміння? Рафто зіщулився. Він тут бував тисячі разів – гуляв із донькою та дружиною, – але ніякої піраміди не пригадує. Він спустився до фунікулера, перекинувся кількома словами з водієм і позичив у нього бінокль. За п’ятнадцять секунд він побачив, що це ніяка не піраміда, а три здоровезні снігові кулясті оберемки, які хтось поклав один на один.

Гертові Рафто ніколи не подобався район Ф’єлльсиден. Він не розумів, що вже такого «мальовничого» у тутешніх хатинках – без теплоізоляції, з крихітними потаємними сходами та підвальчиками, куди ніколи не проникає сонячне світло. Але хатинки ці розкупали дітки багатіїв за чималі гроші: модники гналися за старовинним бергенським житлом, а самі усе там так відштукатурили, що від споконвічної атмосфери не залишилося й сліду. Нині тут не чути було тупцяння дитячих ніжок по дощатій підлозі: ціни витурили молодих та родини з маленькими дітьми на інший бік гори, й у Ф’єлльсидені панувала пустка і тиша, мов у якомусь торговому районі. І все одно у Рафто було відчуття, що за ним стежать. З цим він і ступив на кам’яні сходи й натиснув на дзвінок.

Двері відчинилися майже відразу, й в інспектора запитально втупилося бліде перелякане жіноче обличчя.

– Онні Хетланн? – запитав Рафто і простягнув руку з посвідченням. – Я з приводу вашої подруги Лайли Осен.

Квартирка виявилася крихітною, із зовсім неможливим плануванням: ванна розташовувалася напроти кухні, й до того ж – між вітальнею та спальнею. Візерунчасті, кольору червоного вина, шпалери у вітальні не завадили Онні Хетланн всунути туди диван та крісло в оранжево-зелених тонах, а на вільних місцях (яких, до речі, залишилося небагато) вона склала купки журналів, штабелі книг та дисків. Рафто проминув кота та його перевернуту миску й опинився на дивані. Онні Хетланн сіла в крісло й почала накручувати на палець ланцюжок, на якому висів зелений камінець з