Сніговик - Ю. Несбе

Онні Хетланн дізналася про загибель подруги від чоловіка Лайли, Бастіана, учора вранці, але трагічний вираз іще не зник з її обличчя. Рафто, не звертаючи на це уваги, нещадно виклав страхітливі деталі.

– Жахливо, – прошепотіла Онні Хетланн. – Про це Бастіан нічого не казав.

– Авжеж, ми не хочемо поки що виносити бруд із хати, – пояснив Рафто. – Бастіан каже, що ви були найкращою подругою Лайли.

Онні кивнула.

– Чи не знаєте, що Лайла могла робити на вершині Ульрікена? Її чоловік нічого про це не знає, він учора разом із дітьми був у бабусі у Флорьо.

Онні заперечно похитала головою. Цей жест, здавалося б, не полишав ані найменшого сумніву. Та от біда: перед тим як похитати головою, вона трохи завагалася. На соту долю секунди. І цього Герту Рафто було достатньо.

– Фрьокен Хетланн, йдеться про вбивство. Сподіваюсь, ви розумієте, наскільки це серйозно і як ви ризикуєте, якщо не розповісте мені все, що вам відомо?

Вона, як бульдог, витріщилася на поліцейського.

Він змінив тон:

– Якщо ви гадаєте, що оберігаєте інтереси її сім’ї, то помиляєтеся. Такі речі стають відомі попри все.

Онні ковтнула слину. Перелякалася, судячи з вигляду. До того ж виглядала переляканою, ще коли відчиняла двері. І тоді він дав їй останнього стусана – пустив у хід нікчемну погрозу, яка, до речі, дивовижним чином діяла і на винних, і на невинних:

– Ви можете розповісти мені все тут і зараз або поїхати зі мною до дільниці для допиту.

Очі Онні Хетланн наповнилися сльозами, голос ледве було чути:

– Вона мала там з кимось зустрітися.

– З ким?

Жінка схлипнула:

– Лайла сказала мені тільки те, як його звати та ким він працює. Але це була таємниця, її ніхто не мусив знати. Особливо Бастіан.

Щоб приховати лють, Рафто довелося витріщитися в блокнот.

– Назвіть ім’я та місце роботи, – вичавив він.

Він записав усе, що вона сказала, до блокнота. Уважно вивчив написане. Доволі звичайне ім’я. І робота теж досить звичайна. Але оскільки Берген – місто маленьке, подумав він, цього має бути досить. Він усім своїм єством відчував, що взяв потрібний слід. Під «усім єством» Герт Рафто мав на увазі тридцятирічну службу в поліції та глибоке знання людської натури, що базувалося на притаманній йому природній мізантропії.

– Ви маєте мені дещо пообіцяти, – звернувся Рафто до подруги вбитої. – Жодній живій душі ви не відкриєте того, що щойно мені розповіли. Нікому з членів родини. Жодному журналісту. І навіть іншим поліцейським, з якими вам доведеться розмовляти. Ви мене зрозуміли?

– Навіть… поліції?

– Саме так. Розслідування веду я. І мені потрібен повний контроль над тим, хто володіє цією інформацією. Поки я вам не дам інших вказівок, ви нічого не знаєте.

Нарешті, подумав Рафто, спускаючись з ґанку кам’яними сходами. Вікно у напівпідвальчику блиснуло, трохи прочинившись, і в нього знову з’явилося відчуття, що за ним стежать. Ну то й що? Реванш буде за ним. Герт Рафто застебнув пальто і переможно рушив слизькими вулицями до центру, не помічаючи рідкого дощику.

О п’ятій вечора небо над Бергеном продірявилося остаточно. А на столі перед Рафто вже лежав список прізвищ, отриманий з департаменту праці. Він узявся шукати кандидатів з підходящим іменем. Таких виявилося троє. Він повернувся від Онні Хетланн дві години тому і тепер думав, що незабаром знатиме, хто вбив Лайлу Осен. Справу розкрито менш ніж за дванадцять годин. Розкрито ним і ніким більше. Тому він особисто поінформує пресу. Столичні журналісти вже перемахнули через гори і влаштувалися в Поліцейському управлінні. Начальник управління кримінальної поліції зробив заяву, що деталі, які стосуються вбивства, офіційно повідомлені не будуть, але стерв’ятники відчули поживу.

– Мабуть, витік інформації, – пробурмотів начальник, дивлячись на Рафто.

Але той не тільки не вимовив жодного слова, він навіть не сяяв тим лоском, який потрібен, щоб потрапити в заголовки. А поки що журналісти сиділи та чекали, готові строчити свої статті. Незабаром, зовсім скоро Герт Рафто знову стане королем Поліцейського управління міста Бергена.

Він зменшив звук радіо, по якому Уїтні Х’юстон на весь голос наполягала на тому, що завжди кохатиме його, але перш ніж він устиг зняти слухавку, телефон задзвонив.

– Рафто! – буркнув він роздратовано та нетерпляче.

– Я той, кого ти шукаєш.

Бідолаха інспектор відразу збагнув: це не блеф і не розіграш. Зрозумів з голосу: той був сповнений крижаного спокою, а чітка розбірлива дикція виключала варіант із божевільним або п’яним. До того ж, у голосі було ще дещо, чого інспектор ніяк не міг ухопити.

Рафто голосно кашлянув кілька разів – щоб виграти трохи часу.

– Із ким я розмовляю? – запитав він, аби показати, що вивести його з себе не вдалося.

– Сам знаєш.

Рафто заплющив очі й глухо, але люто вилаявся. Дідько, дідько! Злочинець вирішив появитися! І саме тоді, коли Рафто збирався заарештувати причетного до справи підозрюваного! Тепер весь ефект зникне.

– А чого ти вирішив, що я шукаю саме тебе? – запитав поліцейський крізь зуби.

– Знаю, і квит, – відповів голос. – І якщо зробиш так, як я скажу, то зможеш отримати те, що хочеш.

– Що саме?

– Ти ж хочеш заарештувати мене. І ти зможеш це зробити. Сам. Розумієш тепер, Рафто?

Інспектор кивнув і тільки згодом зібрався з силами й вичавив:

– Так.

– Зустрінемося біля тотемного стовпа у парку Нурнес, – промовив голос. – Приблизно за десять хвилин.

Рафто намагався обміркувати почуте. Парк знаходиться біля Акваріума, за десять хвилин він туди встигне. Але чому той хоче зустрітися саме там, на самому краю Нурнес-парку, на мисі, що виходить до моря?

– Щоб я міг бачити, що ти прийшов сам, – сказав голос, відповідаючи на його думки. – Якщо побачу інших поліцейських або ти запізнишся, я зникну назавжди.

Мозок Рафто працював гарячково: вираховував, зіставляв, робив висновки. Групу захоплення підняти він не встигне. Причому саме це можна буде внести до рапорту як причину того, що він був змушений провести арешт самостійно. Ідеально.

– Чудово, – сказав Рафто. – І що буде, коли я прийду?

– Я розповім тобі все, ти вислухаєш мої умови, і я здамся.

– Які умови?

– На суді я буду без наручників. Слухання буде закритим для преси. І сидітиму я там, де мені не доведеться спілкуватися з іншими в’язнями.

Рафто знову прокашлявся.

– Гаразд, – погодився він нарешті і поглянув на годинник.

– Зачекай, у мене ще умови. Телевізор у камері та будь-які книги, які я схочу.

– Усе отримаєш, – запевнив Рафто.

– Щойно підпишеш угоду, де викладено усі мої вимоги,