Кінець світу: Естелла - Nilett

— Камери також не новинка. Їх завжди було при достатньо. Люди лише наївно думали, що то місце свободи та волі, а не золота клітка. Але зрячі помічали відблиски лінзи у рандомних місцях та у великій кількості. Там завжди все контролювалося «ОКОМ»

— Ну, не всі про це знали чи підозрювали. Або ж просто хотіли не помічати. Тут я можу тільки погоджуватися. Але тепер камер стало ще більше. Кожен стовп, будівля, лавиця. Навіть люди ледь не чіповані. Розмови записуються. Приватності можна помахати у слід рукою.

— Що там за третій тип охорони? Функція.

— Ах, так. Це живі люди. Точніше, щось схоже на живих людей. На ділі ж охорона це ляльки, або геномодифіковані організми як їх ще люблять називати у більш вузьких колах. Вони не мають емоцій, але сила та кмітливість далеко не на базовому рівні. Вони підкорюються зазвичай лише творцям. Зазвичай охороняють склади та підземні поверхи лікарні де знаходяться піддослідні зразці. Поруч зі стінами їх ніколи не було видно. Хоча здавалося, їх ще більше хотіли удосконалювати через вірус, та поставити як захисну «живу стіну» для винищування інфокованих які все частіше надходять звідусіль бо відчувають живу енергію.

— Хто ти?

— Еліас. Але можеш називати мене Елі. – Рудий посміхався мов невинне дитя,  поки Аарон пропалював його поглядом хижака.

— Я хочу почути повну відповідь. Ти знаєш більше аніж звичайний житель чи нишпорка. Навіть бувши звичайним жителем чи лікарем ти б не міг знати про підземні поверхи ти абнормальних. Навіть досвідчені сталкери не знають стільки.

— Ну… Ми з тобою одного поля ягода. Маємо секрети.

— Еліасе… Не біси мене. – крижаний погляд Аарона починав наче випалювати кисень довколо рудого.

— Якщо скажу, що секретний агент, ти повіриш?

— Ні. – Вайт повільно піднявся та сів, тягнувшись за наступною сигаретою.

— Ти відчуваєш присмак тютюну?

— Можливо.

— Брехня. Ви не відчуваєте смаків. Лише кров чи м’ясо.

— Ти науковець.

— Не зовсім. Мене більше називали відповідальним за збір результатів над експериментами та складанням протоколів, безпекою науковців та гарантією фіксованого місцезнаходження експериментальних одиниць. Мене здебільшого озвучували як Брайта.

— Брайт? Не дуже чув за такого… Хоча був частиною пекельної частини досить довгий час.

— Я потрапив туди як доброволець, бо хотів знайти молодшого брата.

— Як його звали?

— Шон. Шон Брайт. Якщо за повним людським ім’ям.

— Він був науковцем?

— Не науковцем… А якраз таки їх піддослідною жертвою.

— І як успіхи? Знайшов кровинку серед кроликів?

— Так. Але… Він вже був не тим ким мав бути. Змінився… Відмовився від минулого та став лялькою… Її особистим псом.

— Чомусь мені здається я починаю розуміти про кого ти говориш… Але дуже хочу помилятися.

Аарон не на довго замовк та скурив вже другу сигару. Його накрило спогадами з того часу, коли він жив у першому районі як Айн. Його особиста в’язниця без права на свободу. Та нікому не потрібна ієрархія родини. Експерименти. Біль. Жахи та страх за власне життя. Ненависть до того місця та всіх хто там  панує.   

— Твій брат був частиною «братства»… Так?

— Бінго.

— І він один з тих, хто залишився… А з братства у живих на момент моєї втечі залишилися я, Фіар та ще один хлопець який був у комі, котрого намагалися повернути до функціональності.

— Тямущий. Ти маєш рацію. Мій молодший брат Шон, це той монстроподібний експеримент Фіар. Батьки віддали його коли малому було 10. Моєї згоди звісно ніхто не запитував, адже у багатих ієрархія старшинства завжди у перевазі, навіть у сьогодення. Ми завжди жили у першому через впливову родину, та бажання батьків віддати мене на навчання. Батько хотів, щоб я перейняв його справу як виросту, тому змушував мене з ранку до ночі гризти граніт науки та ведіння бізнесу, освоєння дипломатії. Поки матір стрімко підіймалася у медичному напрямку та хотіла, щоб я став лікарем або вченим. Єдиний мінус, особисто я ніколи не хотів бути ні одним, ні іншим. Бізнес мене ніколи не цікавив, а лікування людей мене виводило із себе. Якщо чесно, навіть собаку мені більше шкода за людину.

Еліас був явно засмученим коли говорив про своє минуле. Все ж таки жодній людині різною за віком не було б приємно розуміти факт того, що тобі не дають права на вибір, та тобою лише керують як лялькою. Народжують як інструмент для використання у майбутньому. Не рахують за свою дитину. Та навіть за людину.

— Можеш уявити, що у такій родині друга дитина по факту їм навіть не була потрібна, тож вони не сильно турбувалися за нього. Лише я днями та ночами сидів біля нього коли той хворів, чи контролював його приймання їжі. Виривався із клітки та розважав молодшого, щоб той не сумував та не почував себе покинутим. Підставлявся щодня за для його посмішки. Але на жаль, навіть так батьки просто ніби забули за нього. Особливо після того, як дізналися, що у нього хвороба серця та він може скоро померти через це. Тоді до матері й звернулися з особливого корпусу лікарні. Вона віддала Шона.