Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
Точніше, почала б із того, що облизала його вказівний палець, попередньо залізши до нього на коліна. Хотілося, щоб він стиснув мене у своїх обіймах, поцілував своїми жорсткими губами, провів рукою по грудях, звільняючи їх з полону ліфчика.
Автомобіль реве, а я мало не вголос стогну від того, що в мене вже внизу живота потоп. І було б на кого. Зимнєв навіть не дивиться в мій бік, крім того, що принеси-подай-запиши-розкажи.
Так, час себе спускати з небес на землю.
— Що буде на зустрічі? — переборюю я свою сором’язливість.
— Потрібно буде запропонувати клієнту кілька проєктів. Це я беру на себе, — чоловік показує на величезну теку, що лежить між нами.
Я так завзято думала про щось своє, що й не помітила її.
— Твоє завдання я пояснив, — каже він, затримуючи на мені погляд, який ковзає від моїх очей до губ.
Я нервово щулюся від того, як він дивиться на мене. Оцінює, чи що?
Усе нижче дивляться його очі, навіть на мої коліна, які я відразу відводжу вправо. Чоловік гмикає, але не вимовляє ні слова.
І тут я починаю розуміти. Ми їдемо на зустріч із клієнтами. Я гарячково знаходжу люстерко в сумці. Оглядаю себе — очі горять, на губах майже стерлася помада.
Начебто машина їде рівно — зможу підрівняти макіяж.
Дістаю із сумки спочатку туш. Підфарбовую вії на одному оці. Машина різко повертає. Я ледве встигаю сховати пензлик. Ми знову їдемо прямо. Підфарбовую вії на іншому оці цього разу без інцидентів.
А що? Зимнєв ще не бачив моєї майстерності в метро. Щоправда, там я встигаю нафарбуватися до того, як туди зайдуть люди.
Я дістаю помаду.
— Це необов’язково, — чую хрипкий голос Зимнєва, коли підношу до губ тюбик.
Запитально дивлюся на нього, і в цю мить автомобіль різко заносить. Водій сильно матюкається, а бос, згрупувавшись, смикає мене на себе.
Автомобіль повертається навколо своєї осі за якихось дві секунди. Нас притискає до дверцят із боку Зимнєва, а в мене перед очима промайнуло все життя.
Я заплющую очі. Він притискає мене до себе, утримуючи однією рукою за груди, а іншою за талію. Перша моя думка — чи не сильно він вдарився. Він же взяв на себе все. Навіть мою вагу.
Відчуваю, що дихає. Питання — чи не зламала я йому нічого.
Розплющую очі. Стискаю в руках половину помади. Сумка десь у ногах. Важко дихаю. Чоловіче тіло піді мною теж. У поперек щось впирається. Гадаю, що це телефон Зимнєва. Ми живі, це найголовніше. Решта не має значення.
— Наступного разу пристібаємося, — видає Зимнєв, а його підборіддя опускається на мою маківку.
Він важко дихає, опалюючи подихом.
— З вами все добре? — шепочу я, м’якнучи в його руках.
— Так, — відповідає він. — Ви мені тільки трохи ногу віддавили. Самі як?
— Начебто нормально, — відповідаю, несила сісти нормально.
Подобається, як він тримає мене.
— Вадиме Сергійовичу, з вами все добре? — запитує водій. — Зараз я вийду, подивлюся, хто там нас так заніс.
Я взагалі не розумію, яким дивом він мене схопив.
— Софіє, можете повернутися на місце, — каже Зимнєв, прибираючи руку з моїх грудей.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно