Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Я ось думаю, що ти такого сказала Климшину, що він у мене з телефона не злазить, усе дзвонить і дзвонить, — каже Зимнєв, дивлячись на мене проникливими зеленими очима.

Я червонію під його поглядом. Сама б пам’ятала, що я тому наговорила. Але справа не в цьому. Цієї п’ятниці моя сестра попросила мене посидіти ввечері з Єгоркою. Я її попереджала, що затримаюсь на роботі, але сльозливе обличчя сестри розтопило моє часом черстве серце.

Тому я зважилася відпроситися в Зимнєва на сьогодні. Що мені волочитися на ті угоди?

— Нічого особливого, — усміхаюся я. — Вадиме Сергійовичу, а можна я не поїду в «Авізіон»?

На мене здивовано дивляться.

Я нервово стискаю руки, намагаючись не панікувати.

— Софіє, ви мені там потрібні, — відповідає він. — Я дуже хочу продати цей проєкт Климшину. Він дуже важливий клієнт. Його основна умова, щоб ви були присутні.

Я нервово зітхаю. Гаразд, треба, так треба.

— А з вами все гаразд було після аварії? — запитую в нього.

Чоловік здивовано дивиться на мене, хмуриться, а мені хочеться провести пальцем по складці на його чолі, вирівнюючи її.

— Так, нічого хвилюватися. Я і досі твій керівник, — відповідає він, відкидаючись у кріслі.

Виходжу з його кабінету. Все-таки не такий уже керівник і холодильник. Є в ньому людське.

Набираю Настю.

— Насте, я сьогодні затримаюся, — кажу їй у слухавку.

— Сонь, ти ж обіцяла, — каже вона.

— Насте, я на роботі. У керівника сьогодні важлива зустріч, я маю бути на ній присутня. Єдине, що можу обіцяти, щойно вона закінчиться — я відразу додому.

— Блін, ще й тато на зміні, — бурчить вона. — Гаразд, розважайся. Я завтра піду з подругами.

Хух, я вимикаюся. «Авізіон», так «Авізіон».

До ресторану ми доїжджаємо без проблем. Жодних аварій і блондинок.

Климшин виявляється гарним чоловіком років сорока. Він чекає на нас за столиком біля вікна.

— А, Вадиме, — він підводиться нам назустріч. — Радий зустрічі!

Дивиться на мене, обводячи поглядом.

— Ви так само чарівні, як і ваш голос, — каже він мені, а потім бере руку й цілує тильну сторону. — Дуже радий вас бачити.

Я трохи червонію під його поглядом, а Зимнєв злегка кашляє.

— Сідайте, — Климшин вказує на місця.

Зимнєв, як справжній джентльмен, пропускає мене до вікна.

Гарно тут. На вікнах розсада із зелених квітів. На картатій скатертині стоять дерев’яні підставки з різьбленням для серветок. Масло в невеликій баночці й перечниця.

До нас підходить офіціантка і кладе меню на стіл, яке Зимнєв відразу відсуває в бік.

— Води, будь ласка, — говорить він.

— І вина пляшечку, — замовляє Климшин. — З такою чудовою дамою гріх не випити.

Він знову дивиться на мене, гіпнозуючи поглядом.

— Будете щось замовляти? — каже Климшин, оголюючи білі зуби. — Або приєднаєтеся до нас?

Я знову червонію.

— Я не буду вино, і Софія теж не буде, — відповідає бос, зчіплюючи пальці в замок.

— Сік яблучний, будь ласка, — прошу в офіціантки.

Рука тягнеться до меню. Я гортаю його. Зупиняюся на вкладці напоїв — і миттю хочеться передумати. Стаканчик соку коштує стільки, за скільки я можу придбати два літри в магазині.

Потрібно було, як Зимнєв, замовити води.

— Вадиме, ну що ти так? Думав, ми посидимо. Тим паче така компанія.

— Ми тут у справі, — осаджує його мій бос.

— Він завжди такий зануда, — підморгує мені Климшин. — Як він вам не набрид?

— Так я всього тиждень працюю, — відповідаю я, але на мене так дивляться зеленими очима, що миттю відкидаюся на стільці.

— А що з попередньою помічницею? — усміхається клієнт.

— Народила дитину, — відповідає Зимнєв.

— Ось як. Радий, що ти так швидко знайшов заміну, — Климшин знову усміхається, а мені його усмішка здається якоюсь аж занадто хитрою.

Те, як він дивиться. Йому не подобається, що Зимнєв відмовляється від випивки. Або це вже я собі щось навигадувала?

Офіціантка приносить наше замовлення, розставляючи напої на столі. Також вона принесла три келихи й налила вино.

— Дякую, Світланко, — статечно каже Климшин. — Ми покличемо, якщо щось ще захочемо замовити. До речі, я дуже раджу стейк. Зовсім недавно виписав собі нового шеф-кухаря. Готує — пальчики оближеш.

Мої очі миттю округлюються. Тобто Климшин — власник «Авізіона»? Нічого собі. Він зауважує мій погляд. Знову усміхається самими лише куточками губ.

— Звісно, — офіціантка завчено усміхається й відходить від нас.