Канни і виноград - Олег Федорович Чорногуз

– Але...

– Ніяких «але», Квочко. Касирці поясніть, що тоді поводили себе так, як того вимагали обставини. Повертаючись назад, заскочте на хвильку в книгарню і привезіть мені ту продавщицю, яка хотіла мене бачити. – Майор затягнувся й додав: – На все це година. Не більше. А я тим часом почну думати. Мені потрібні ще деякі деталі...

Сержант уточнив:

– Які саме?

Майор глянув на нього і лише після цього сказав:

– Про це поговоримо після вашого повернення. А тепер, – він вийняв з рота люльку, – за роботу, товариші!

Ситорчук залишився один. Коли йому було особливо важко, він не знаходив для себе місця ні за столом, ні на дивані, ні навіть у кутку. Він думав, думав і думав. Для чого відрубувати голову? «Для чого? Для чого? Для чого?» – вистукував пульс під його срібними скронями. Те, що хтось її відтяв сокирою, а не трамвайним колесом, не викликало сумнівів. Але для чого?

Він сів за стіл і почав малювати чортиків, парашутистів, складати чайнворди, але це не допомагало.

«Розв'яжи парочку задач, – підказував йому внутрішній голос. – Розв'яжи».

– Це нічого не дасть, – заперечував Ситорчук.

«Дасть. Обов'язково дасть. Візьми підручник Остроградського або теорію відносності, почитай...»

Ситорчук підвівся й підійшов до поличок. Заскімлило десь під ложечкою. «Організм хоче кави, – наче знущався з нього той самий голос – Для чого було відрубувати голову? Для чого? А тоді возитися з нею? Куди він її міг везти? Куди?» – Він дістав з полиці старий підручник Остроградського. Це був його улюблений математик, земляк з Полтавщини. Та не встиг майор розв'язати й двох рівнянь, як раптом пролунав телефонний дзвінок.

– Що там ще сталося? – Ситорчук схопив трубку і прислухався. Незнайомий голос, як завжди, запитував:

– Це ветлікарня?

«Це масложиркомбінат», – повисло було на кінчику язика, але Ситорчук в останню хвилину стримав себе. – Ні. Алло.. Ви помилились номером, – і поклав трубку прямо на стіл. Але часті і тривожні гудки заважали йому думати. «Ветлікарня, ветлікарня», – наполегливо повторював йому внутрішній голос одну й ту ж думку.

– Ветлікарня. Збожеволіти можна. До чого тут ветлікарня? – запитав Ситорчук і піймав себе на тому, що він розмовляє сам з собою вголос.

– Спокійно. Головне – спокій. – Він узяв трубку і поклав на важіль. – Ветлікарня. Ну, звичайно, ветлікарня. O sancta simplititas![13]

Телефонний дзвінок пролунав удруге.

– Любий мій, який ви номер набираєте?

– 3-39-25.

– А це 3-38-25, – уточнив майор. – А що там у вас скоїлося?

– У мене пропала голова, – промовив сумовито голос.

Майор на мить розгубився. Такого повороту він не чекав. «Хтось намагається збити з правильного сліду. Дуже вже тут прозоре, як джерельна вода у склянці».

– Будь ласка, точніше висловлюйтесь. – Майор притяг до себе австралійське крісло, взяв зошит і олівець, але це було зайвим. На тому кінці несподівано трубка дзенькнула і все замовкло.

Та майор не розгубився: 3-39-25. Ці цифри запам'ятав з першого разу, і їх було достатньо, щоб розгадати ще одну загадку. Він набрав номер. Приємний тенор, що належав, очевидно, особі жіночій статі, відповів:

– Ветлікарня слухає.

– Говорить майор Ситорчук, – відрекомендувався досвідчений слідчий. – Мені потрібна одна незначна й безкоштовна консультація... По телефону.. У яких випадках і для чого відрубують собакам голови і доставляють вам?

– У тих випадках, коли собака когось покусає і є підозра, що вона хвора на сказ...

– Все ясно. Спасибі, дякую, – майор попрощався.

– Отже, доберман-пінчер когось покусав і наклав за це головою. Але кого? Чи хворів пес на сказ? – На ці й інші питання, можливо, міг відповісти тільки Шлапаківський. Але професор щез. Доведеться ще раз турбувати Парфенону Микитівну.

Дівчина в голубому

Ось уже вкотре Ситорчук перечитував записи Квочки, про почерк якого у відділенні говорили: «Неначе курка лапою надряпала».

«Чогось тут бракує», – розмірковував майор. Він з нетерпінням чекав, коли прибуде сам автор цих записів. Може, його усний рапорт прояснить деякі білі плями, які ще були затемнені.

Через півгодини засідали «вузьким колом». Майор походжав, як завжди, по кабінету, лейтенант сидів у кріслі, Квочка, покручуючи козацькі вуса, неквапливо доповідав:

– О дев'ятій годині тридцять сім хвилин професор Шлапаківський перетнув вулицю Степана Руданського біля ювелірного магазину «Скіфська сережка». Зайшов до аптеки. Взяв, як завжди, очевидно для Цуцика, два флакони шампуню «Золоте руно». О десятій вісім був у книгарні «Фоліант», – сержант перевів подих. – Через півгодини повернувся додому, але там довго не затримався. Червоний і схвильований, він невдовзі вискочив з під'їзду. На якусь мить зупинився, ніби роздумуючи, куди йти. Глянув спочатку на свій годинник, тоді на ратушу, потім ляснув себе по лобі й рушив у напрямку Борщагівської лазні. Дійшовши туди, ще раз глянув на годинник, тоді різко махнув рукою і повернув, як ви кажете, на сто вісімдесят градусів...

– Мені потрібно точно, сержанте, – перебив нервово майор, в голові якого дещо прояснювалося.

– Точно?! Він повернув у напрямку аеропорту. Об одинадцятій годині сім хвилин...

– Ще одна важлива деталь: Цуцик з професором був?

– Кардинально!

– Що означає «кардинально» в даному разі: був чи ні?

– Достеменно був, товаришу майоре!

– Гм, – майор стиснув посрібнені інеєм скроні зап'ястям правої руки. Фостиков глянув на майора й наказав сержантові замовкнути.

Квочка вловив суть важливого моменту – майор Ситорчук інтенсивно опрацьовував одержану від Квочки інформацію. У кабінеті запала тиша.

– Тут щось не так! – раптом випалив Ситорчук. Сержант Квочка від несподіванки аж здригнувся. – О котрій годині ви, сержанте, ловили назнайомця з рюкзаком?

– Від дев'ятої години тридцять хвилин до дев'ятої сорок сім...

– А о десятій сорок ви бачили професора з доберман-пінчером біля Борщагівської лазні. Не міг же Цуцик спочатку вмерти, а тоді супроводжувати професора в аеропорт! Такого в природі не буває...

Годинник на міській ратуші вибив другу годину дня. Знесилений, із запамороченою головою, майор ледве пересувався по кабінету. Він на якийсь час зупинився, безтямно вп'явши зір у сірий килимок німецького виробництва, і тільки тепер помітив, що ходить по голій долівці. «Знову протер наскрізь килим. Тільки позавчора застелили. Погана звичка ходити по прямій лінії туди й