Канни і виноград - Олег Федорович Чорногуз

– Є новини, сержанте, – просто й по-людськи повідомив він.

– У мене й самого є, – відповів незадоволено Квочка.

– Мої цікавіші, – не здавався Голубей. – Заглуши свого двигуна, бо я вчадію, а ти нічого не почуєш.

Сержант висмикнув із замка ключ запалення. К-750 двічі кашлянув і затих. Квочці зараз було не до Голубея, але висловлюючись мовою військових аташе, йому не хотілося переривати дипломатичних каналів, по яких до нього надходила багата і, головне, своєчасна інформація. А Логвин Дмитрович Голубей для сержанта був таки справжньою знахідкою. Недаром про нього в місті казали: це людина, яка знає все.

– Сьогодні зранку бачив професора Шлапаківського.

– Ну то й що? – Квочка не належав до дипломатів і ніколи не міг приховати свого справжнього настрою. Тому про сьогоднішні їхні «переговори» не можна було сказати, що вони почалися в теплій і дружній обстановці.

– Як «ну то й що»? – аж розсердився Голубей. – А ти хіба не чув? Його ж Парфуша з дому вигнала. Має якогось молодого скрипаля.. Кажуть, Шлапаківський їх застав при розігруванні дуету. Арнольд Іванович так розсердився, що зняв усі свої гроші з книжки, взяв Цуцика й пішов купувати особняк. Сьогодні вже й книги для своєї нової бібліотеки замовляв. Я зустрів його біля виходу з книгарні «Фоліант». «Що, Арнольде Івановичу, купили?» – питаю його, маючи на увазі будинок. «Аякже, – відповідає. – Купив». А увечері я Галину додому підвозив – продавщицю з «Фоліанта». Оту, з голубими очима. Вона по дорозі й розповіла мені: професор Шлапаківський замовив такі книги, що директор викликав її й наказав негайно зв'язатися з майором Ситорчуком. Що воно за книги такі – не знаю. Вона й називала їх, та мені було не до цього. Пам'ятаю, що тільки казала: «Знову будуть неприємності». – Голубей пильно глянув на Квочку.

Той був байдужий і незворушний.

– А ще директор казав: не знайдете майора, то попередьте сержанта Квочку. Той швидко дасть раду, – додав для переконливості Голубей.

– Кхм! – крякнув Квочка. – Так і сказав? – і недовірливо глянув на Голубея.

– Так. Інакше чого б це я тобі розповідав? – не кліпнувши й оком, запевнив Голубей.

– Тут треба подумати, – почухав потилицю сержант – Кардинально.

– Думай, думай, – Голубей озирнувся. Очевидно, дивився, чи не вийшов з банку інкасатор, якого він возив. – Відчуваю, що цього разу каша завариться. Ще й яка!.. І твоєму майорові не впоратись...

– Багато ти знаєш...

– Я знаю все, – впевнено сказав Голубей.

– Майор ще не такі горішки розлущував.

– Цей буде, мабуть, йому не по зубах. Тут щось більше, ніж роман, – натякнув Голубей. – Але це не моя справа. Я шофер...

Квочка мовчав. Він намагався аналізувати.

– А куди це ти з мішком зібрався? – вивів його із задуми Голубей. – По гриби чи по рибу?

– По раки, – огризнувся сержант, якого страшенно дратувало, що Голубей на нього «тикав» і мав його запанібрата навіть при незнайомих.

– Раків тепер у наших річках нема, – зітхнув Голубей. – А чого ти з чужим мішком?

– Украв, – сказав Квочка.

– Як украв? – аж виліз з машини Голубей.

– Не я крав, – уточнив сержант. – Злодій один украв, а я піймав його на гарячому.

– А де ж тоді сам злодій? – лукаво посміхаючись, запитав Голубей.

– Застав його на гарячому, – розсердився Квочка. – А він мішок кинув, а сам у натовпі розчинився, – збрехав Квочка і про себе додав: «Подумаєш, кожному рапортуй».

– А ти хоч знаєш, що в мішку?

– Не дивився.

– А ти глянь.. Може, Шлапаківський там гроші тримає, що на особняк брав. Га?

– Чому ти гадаєш, що це мішок Шлапаківського? – насторожився Квочка.

– А він після того, як на нього напали і забрали ікасаторський мішок, тепер з речовим ходить. Особливо, коли в лазню йде... А сьогодні бачив – з портфелем і сумний-пресумний. Не інакше як гроші поцупили...

Квочка насторожився. Це йому здалося й справді підозрілим.

– Знов матимеш, Квочко, преміальні.

При слові «преміальні» Квочка ожив і багатозначно крякнув.

– Дивний ти чоловік, Квочко. Мішок за спиною возиш, а що в ньому – й не знаєш. Що ж ти майорові доповідатимеш? Ось дай-но сюди...

– Стороннім не дозволено, – затримав мішок Квочка.

– Вважай, що я свідок.

Сержант нехотя віддав мішок і поплентався слідом за Голубеєм у скверик.

– Тут чимось іншим пахне, – поморщився Голубей. – Не валютою.

Квочка стояв осторонь і думав про щось своє, дивлячись за горизонт.

Несподівано Голубей відскочив від мішка і з переляку закліпав очима. Квочка наче прокинувся від сну і направив свій тверезий погляд туди, куди щойно дивився Голубей. Щоки у Квочки раптом стали білими, як крейдяний папір. Вуса нервово сіпнулися й повисли, немов два зів'ялі пшеничні колоски. Квочку трохи занудило. Прямо на нього з мішка скляними мертвими очима дивилась, висолопивши язика, відрізана кимось голова. Сержант відчув, як земля під ним закрутилася. Йому хотілося гукнути: «Люди, зупиніть планету. Я на хвилинку вийду. Мені погано». Але не зумів.

– Ну й служба у вас! – похитав головою Голубей, який оговтався першим. – Не позаздриш...

Блідий Квочка потяг за шнурівки й зав'язав мішок, щоб, бува, не помітили перехожі.

– Мені потрібно негайно знайти майора, – сказав він, звертаючись до Голубея, котрий уже сидів у кабіні москвича.

– Він у ресторані «Під мухою», – гукнув Голубей, натискаючи на педаль. – Лейтенант Фостиков з відпустки вернувся. Вони там приїзд замочують...

Сержант Квочка більше не слухав. Він розвернув мотоцикл і, пострілюючи вихлопною трубою, помчав до ресторану.

Перша розповідь майора

– Цього могло б і не трапитися, – оригінально почав свою розповідь Ситорчук, але негайно замовк, помітивши наближення офіціанта.

– Пробачте, але я вас повинен дещо розчарувати, – не поспішаючи, почав той.

– Немає моєї улюбленої брауншвейзької капусти, – посміхнувся майор.

– І не тільки: закінчилися котлети «фантазія» і солодкі коржики.

– Але ж у меню.. – втрутився лейтенант Фостиков.

– Ви на меню не дивіться. Ви дивіться на мене, – офіціант нахилився, взяв меню і ледь не засліпив цим жестом лейтенанта: на його тім'ї ховалася така кругла і така сліпуча