Канни і виноград - Олег Федорович Чорногуз
– Не спіймали? Ну як же? Це відомий мотив, арія з опери «Альцеста» Люллі. Так, саме Жана-Батіста Люллі – італійця, який став французьким композитором. До речі, він у чотирнадцять років був скрипалем і танцюристом при дворі Людовіка XIV. Невже ви не знали цього, Квочко? Ай-я-яй! Соромно. Оперні театри треба відвідувати, сержанте. І муздраматичні. І не тільки тоді, коли ви там патрулюєте. Не обкрадайте себе, Квочко.
Майор ще раз прислухався.
– Доніцетті, – вирвалось у нього крізь тютюновий дим. – Ну, звичайно, Доніцетті. «Любовний напій». Ох і шахрай, ох і негідник! Так обкрадати, – майор затягнувся, – класику. Ви чуєте, Квочко, якого він пускає півня? А фальш? Скільки в ньому фальші... А він міг би стати чудовим оперним співаком, якби пройшов по конкурсу і не спився. Ох і пройдисвіт. Ще одного півня запустив...
При слові «півень» Квочка напружився і двічі беззмістовно крякнув.
– Ні, що не кажіть, Квочко, а жінки всі однакові. Я знаю, ви засуджуєте ці мої погляди, але повірте мені на слово... Там, де серце бере владу над розумом, воно завжди обдурює його. Саме тому я й досі не одружуюсь. – Ситорчук замовк. З горішнього поверху спускались двоє і щось тихо говорили про житлово-комунальну контору, при цьому на кожному кроці промовляли слово «ліфт». Коли вони пройшли, Ситорчук продовжував:
– Як казала Нінон Ланкло, де початок приязні, там кінець коханню, а вже кінець приязні там, де початок зради. Що ви на це, Квочко?
– Не задавайте мені таких важких питань, – ледь не заплакав сержант. – Я людина практична. Давайте швидше приступимо до діла...
– Це все так. Але саме ви, сержанте, своєю думкою про оперу підказали мені чудову ідею. Якщо я не помиляюся, то це і є та центральна ланка, якої мені так не вистачало у моєму ланцюгу. Тепер мені все зрозуміло. Точніше, майже все. – Майор потер пальцями скроні. Сержант подивився на нього і про себе сказав: «Боже, яка тільки голова! Кросворди розгадує, неначе горіхи лущить».
– Приготуйте, сержанте, нашатирний спирт і ватку, – тихо сказав майор. – А потім уже голову. – Ситорчук відійшов до дверей і натиснув на кнопку, що нагадувала йому таблетку аспірину.
«Знову цвітуть каштани», – програв електродзвоник, і опера в кімнаті припинилась. Стало тихо, як у діжці з вапном. Десь скрипнула мостина. Майор вловив ледь чутний шерхіт. Йому здалося, що хтось у синтетичному халаті крадькома просувається до дверей. Ситорчук спробував уявити собі вигляд незнайомця: молодий, кремезний, спритний. Може, це він підійшов до дверей і заглянув у вічко.
Ні, так може ходити тільки жінка, яка вже не помічає ледь чутного шерхоту синтетичного халата чи капронових панчіх. «Цей звук доступний тільки чоловікам», – подумав майор і ще раз натиснув на кнопку. Цього разу електродзвінок видав цілу строфу «Київського вальсу».
– Не квартира, а музикальна шкатулка, – озирнувся майор.
Квочка стояв блідий і переляканий. Почулись чиїсь кроки. Десь за стіною чотири рази ударив старовинний годинник. У сержанта пішов мороз поза шкірою. Прискорено забилося серце. Останнім зусиллям волі він примусив себе дихати так, як майор, – повільно й тихо. Двері прочинилися, і раптом до ніг Квочки упала золота смужка електросвітла.
– О, майор Ситорчук, – люб'язно посміхнулася Парфенона Микитівна, ставши на порозі. – Ви таки приїхали... Але, я бачу, не самі... Щось сталося?
– Нічого особливого. Я хотів би бачити Арнольда Івановича, – він пильно глянув їй в очі. Вона витримала цей погляд і, не кліпнувши, відповіла:
– Пробачте, але він тут більше не живе.
– Як? – цього разу довелося дивуватися майорові.
– Ми з ним розлучаємось. – Парфенона Микитівна посміхнулася, як реєстраторша в Палаці щастя. – Щоправда, не офіційно. Але він запевнив мене, що додому не повернеться...
– Але я бачу деякі його речі...
– Нолик… Пробачте, це я по-домашньому… Сила звички… Арнольд Іванович, – Парфенона Микитівна хвилювалася, силкуючись вичавити невимушену усмішку, – сказав, що збирається купити особняк або кооперативну квартиру... Це я порадила йому. У нас, знаєте, – посмішка з й уст щезла, – не складається спільне сімейне життя. Він ніяк не може зрозуміти, чого я хочу... У нас, виявляється, немає спільних інтересів. Я б вас запросила до господи, але... Я така розпатлана... Знаєте, вихідний... Одне слово, санітарний день, як на дверях крамниць пишуть...
«Артистка, – подумав про неї сержант Квочка, – оперна. Щойно співала, а тепер...»
Майор озирнувся й сердито зиркнув на Квочку, немов кажучи: «Давайте без цих образливих слів, сержанте».
– Тоді ми на секунду до вас, Парфеноно Микитівно. Нам би хотілося показати вам одну річ, але не тут, у коридорі...
– О, будь ласка, – знову посміхнулась вона. Квочка вдруге подумав про неї те саме, що й першого разу.
– Ви повинні взяти себе в руки і, дуже прошу вас, не втрачайте свідомості, – продовжував Ситорчук. – У нас багато справ. Нам ніколи.
– Я спробую, – мовила вона. Сержант розв'язав мішок і увімкнув у коридорі світло. На колишній голові доберман-пінчера, у його скляних очах, спалахнули два злих вогники.
– Проня, – сплеснула руками Парфенона Микитівна і закотила очі. Сержант підніс їй до носа ватку з нашатирним спиртом.
– Я більше не буду, – заспокоїла їх Парфенона Микитівна.
– Хто така Проня? – перепитав майор.
– Рідна сестра Цуцика. Вони були з Цуциком близнюки. Проня трохи старша. На декілька хвилин буквально...
– А мішок? Мішок не Арнольда Івановича?
– Ні, Арнольд Іванович тоді пішов з портфелем. Я саме мішок випрала...
Ситорчук робив вигляд, що він уважно слухає Парфенону Микитівну, а сам тим часом розглядав кімнату. Раптом його ніби паралізувало. Майор відчув, як у нього всередині щось охололо. Крізь мундир він відчув на собі чийсь гострий погляд. Він рвучко обернувся, але за спиною нікого не було. Та він не міг побороти свого збентеження. І тут його погляд упав на поліровану стінку серванта, що стояв у вітальні. Наче у тьмяному відображенні дзеркала, на стінці серванта чітко відбивалася тінь людини, яка сиділа у кріслі і не спускала з майора очей. Погляди їхні схрестилися. Майор відчув, що в нього, як і в Квочки, по спині пробігли мурашки.
– Вибачте, – звертаючись до Парфенони Микитівни, сказав майор Ситорчук. – Якщо повернеться Арнольд Іванович і матиме час, хай навідається до
