Українська література » » Світанок - Стефані Маєр

Світанок - Стефані Маєр

---
Читаємо онлайн Світанок - Стефані Маєр
сукню, щойно він притиснув мене до себе. Він і не збирався танцювати — просто пригортав мене, поки я ховала обличчя в нього на грудях. Він схилив голову, притиснув щоку до моєї маківки.

— Розалія не пробачить мені, якщо не отримає свій традиційний танок, — промурмотів Едвард, і я вже знала, що він полишить нас на хвильку — це його своєрідний подарунок: оця моя мить із Джейкобом.

— О Джейкобе, — вже плакала я — не могла навіть чітко вимовляти слова. — Дякую!

— Припини хлюпати носом, Белло. Ти зіпсуєш собі сукню. Це всього-на-всього я.

— Всього-на-всього? Джейку! Як усе тепер чудово!

Він пирхнув.

— Ага, можна починати гулянку. Старший боярин нарешті припхався.

— Тепер зі мною всі, кого я люблю.

Я відчула, як вуста його торкнулися мого волосся.

— Вибач, що запізнився, сонечко.

— Я така щаслива, що ти тут!

— Ну, я так і задумав.

Я глипнула на гостей, але крізь натовп не могла розгледіти те місце, де востаннє бачила Джейкобового батька. Я не була певна, що він і досі тут.

— А Біллі знає про твій прихід?

— Певен, що Сем сказав йому. Я навідаюся до нього, коли… коли бенкет закінчиться.

— Він так зрадіє, що ти вдома!

Джейкоб трошки відсунувся від мене й виструнчився. Ліву руку він залишив у мене на талії, а правою взяв мою долоню, притиснув її собі до грудей. Я чула, як його серце гупає під моєю рукою, і здогадалася, що він невипадково приклав до грудей мою долоню.

— Не знаю, чи вдасться мені ще колись потанцювати з тобою, — мовив він і потягнув мене у повільне кружляння, чий ритм не співпадав із темпом музики. — Отож я скористаюся моментом.

Ми танцювали в ритмі його серця, яке билося в мене під пальцями.

— Я й сам радий, що прийшов, — за мить тихо сказав Джейкоб. — Навіть не думав, що прийду. Але так приємно тебе побачити… ще хоч раз. І мені не так сумно, як — я боявся — буде.

— Я не хочу, щоб ти сумував.

— Я знаю. І сьогодні я прийшов не для того, щоб ти почувалася винною.

— Ні, ні — я просто щаслива, що ти прийшов! Це найкращий подарунок, який ти міг мені зробити.

Він засміявся.

— Дуже добре, бо я зовсім не мав часу купувати подарунок.

Очі мої призвичаїлися до темряви, тепер я могла роздивитися його обличчя — воно було вище, ніж я очікувала. Невже він і досі росте? Зараз він на зріст радше сім футів, аніж шість[5]. Яка полегкість — знову бачити знайомі риси після стількох місяців: його глибоко посаджені очі під густою тінню брів, його високі вилиці, його повні губи, що відкривають яскраво-білі зуби, розтягуючись у саркастичній усмішці, що якраз пасує до його тону. Очі його були трошки примружені: наїжачені; я бачила, що сьогодні він поводиться дуже сторожко. Він щосили намагався зробити мені приємність — не зрадити себе й не показати, яких зусиль це йому вартує.

Я насправді нічого не зробила в житті настільки гарного, щоб заслужити такого друга, як Джейкоб.

— Коли ти вирішив повернутися?

— Свідомо чи підсвідомо? — він зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти на власне запитання. — Насправді я сам не знаю. Гадаю, вже довший час я рухався в цьому напрямку — мабуть, інстинктивно прямував сюди. Але тільки сьогодні зранку мені закортіло бігти. Я не був певен, що знову зможу перевернутися, — він засміявся. — Ти не повіриш, яке це дивне відчуття — знову ходити на двох ногах. А одяг! Але тим чудніше, що почуваєшся дивно. Я не очікував такого. Давно не практикувався бути людиною.

Ми кружляли на місці.

— Проте сором був би не подивитися на тебе таку. Видовище вартує мандрівки аж сюди. У тебе неймовірний вигляд, Белло. Така вродлива!

— Аліса витратила на мене сьогодні чимало часу. А ще темрява допомагає.

— Для мене це не темрява, ти ж розумієш.

— Справді.

Чуття вовкулаки. Легко забути, на що він здатен, — він такий схожий на людину! Особливо зараз.

— Ти підстригся, — зауважила я.

— Так. Знаєш, так легше. Вирішив попрацювати руками.

— Гарна зачіска.

Він пирхнув.

— Еге ж. Я сам стригся — іржавими кухонними ножицями, — на мить він широко посміхнувся, але його посмішка швидко випарувалася. Він знову посерйознішав. — Ти щаслива, Белло?

— Так.

— Добре, — (я відчула, як він стенув плечима). — Це головне, гадаю.

— А ти як, Джейкобе? Насправді?

— Насправді непогано, Белло. Ти за мене більше можеш не турбуватися. І припини переслідувати Сета.

— Я переслідую його не тільки через тебе. Мені подобається Сет.

— Він — милий хлопчисько. Кращий за декого… Кажу тобі, якби мені вдалося позбутися голосів у голові, бути вовком — майже ідеальний варіант.

Я розсміялася — так це прозвучало.

— Свої голоси я теж не можу примусити стулити писки.

— У твоєму разі це означає божевілля. Хоча я насправді й так знав, що ти божевільна, — піддражнив він мене.

— Дякую.

— Божевілля — ліпше за колективну вовчу свідомість. Голоси божевільних не підсилають няньок, щоб ті приглядали за ними.

— Га?

— Сем уже тут. І ще дехто. Про всяк випадок, розумієш.

— Який випадок?

— На випадок, якщо я не стримаюся — щось типу того. На випадок, я вирішу зіпсувати свято, — він коротко всміхнувся на якусь думку, яка, певно, приносила йому втіху. — Але я не збираюся псувати тобі весілля, Белло. Я тут для того, щоб… — він не договорив.

— Щоб зробити його ідеальним.

— Це висока планка.

— От і добре, що ти такий високий.

Він застогнав на цей дурний жарт, а потім зітхнув.

— Я тут, бо я твій друг. Твій найкращий друг — востаннє. Прощальний жест.

— Сем має більше довіряти тобі.

— Ну, може, я занадто чутливий. Може, він би крутився поряд у будь-якому разі — щоб наглядати за Сетом. Тут же чимало вурдалаків. А Сет до цього не ставиться так серйозно, як мав би.

— Сет знає, що йому нічого не загрожує. Він розуміє Калленів набагато краще за Сема.

— Звісно, звісно, — сказав Джейкоб примирливо, перш ніж ми почали сваритися.

Важко було уявити Джейкоба-дипломата.

— Вибач за голоси, — мовила я. — Хотіла б я все виправити.

У різних сенсах цього слова.

— Не так уже все кепсько. Просто я трохи рознюнявся.

— А ти… щасливий?

— Майже. Але досить про мене. Сьогодні зірка — ти, — він хихикнув. — Можу заприсягтися, ти просто млієш. Бути в центрі уваги.

— Еге ж. Не можу нарадуватися.

Він засміявся, а тоді метнув погляд понад моєю головою. Стиснувши вуста, він роздивлявся хистке світло бенкету, граційне кружляння танцівників, тремтливі пелюстки, що

Відгуки про книгу Світанок - Стефані Маєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: