Українська література » » Світанок - Стефані Маєр

Світанок - Стефані Маєр

---
Читаємо онлайн Світанок - Стефані Маєр
Едвард холодно кивнув. Вовк пирхнув, розвернувся й попрямував за рештою — і швидко розтанув, як і вони.

— Все гаразд, — сам до себе промовив Едвард, а тоді поглянув на мене. — Час повертатися.

— Але Джейк…

— Сем про нього попіклується. Він уже забрався.

— Едварде, пробач. Це було такою дурницею…

— Ти нічого поганого не зробила…

— Просто в мене вода за зубами не тримається! Для чого я… я не мала йому дозволити отак зі мною поводитися. І про що я думала?

— Не хвилюйся, — він торкнувся мого обличчя. — Треба повернутися на бенкет, перш ніж гості помітять нашу відсутність.

Я потрусила головою, щоб нарешті прийти до тями. Перш ніж гості помітять? Невже хоч хтось оце проґавив?

Але згодом, що більше я про це міркувала, то ясніше усвідомлювала: сутичка, яка мені видавалася шаленою, насправді тут, у темряві, проминула зовсім тихо.

— Ще дві секундочки, — попросила я.

В нутрі моєму все переверталося від переляку й горя, але це було ніщо — головним було те, що діялося навкруги. Я знала, що зараз мушу зіграти ідеальну виставу.

— Що з моєю сукнею?

— У тебе чудовий вигляд. Ні волосина не зрушена.

Я зробила два глибокі вдихи.

— Гаразд. Ходімо.

Він обняв мене й повів назад до світла. Коли ми опинилися попід мерехтливими ліхтариками, він ніжно підштовхнув мене до танцмайданчика. Ми розчинилися серед інших танцівників, наче наш танок зовсім і не переривався.

Я кружляла поміж гостей, але ніхто з них не мав ані збентеженого, ані наляканого вигляду. Тільки найблідіші обличчя виказували ознаки занепокоєння, проте добре це приховували. Джаспер та Еммет разом стояли на краю танцмайданчика, і я здогадалася, що під час сутички вони теж були десь неподалік.

— Як ти?…

— Все гаразд, — запевнила я. — Не можу повірити, що я таке вчинила. Що не так зі мною?

— Не так зовсім не з тобою.

Я так зраділа, коли побачила на весіллі Джейкоба! Знала-бо, яку жертву йому довелося для цього принести. А я все зіпсувала — перетворила подарунок на поєдинок. Мене б варто було ізолювати.

Але сьогодні моя дурість більше нічого не зруйнує. Сьогоднішню пригоду я заховаю подалі, запхну, так би мовити, в найдальшу шухляду й замкну на ключ — займусь цим пізніше. Ще матиму доволі часу, щоб батожити себе, а зараз я вже нічого не вдію.

— Все позаду, — сказала я. — Давай більше не згадуватимемо про це сьогодні.

Я очікувала, що Едвард швидко погодиться, проте він мовчав.

— Едварде?

Він заплющив очі й притулився чолом до мого чола.

— Джейкоб має рацію, — прошепотів він. — Про що я тільки думав?

— Не має він рації, — я намагалася говорити зі спокійним обличчям, оскільки за нами спостерігали друзі. — Джейкоб занадто упереджений, щоб дивитися на речі об’єктивно.

Він пробурмотів дуже тихо щось на взірець: «…краще б він мене убив за саму тільки думку…»

— Припини, — люто мовила я. Обхопивши його обличчя долонями, я дочекалася, поки він розплющить очі. — Ти і я. Це єдине важить. Це єдине, про що тобі дозволено зараз думати. Ти мене чуєш?

— Так, — видихнув він.

— Забудь про те, що Джейкоб приходив…

І я зможу. І забуду.

— …заради мене. Обіцяй мені, що ти викинеш це з голови.

Він на мить зазирнув мені в очі, перш ніж відповісти.

— Обіцяю.

— Дякую. Едварде, я не боюсь.

— Я боюсь, — прошепотів він.

— А ти не повинен, — я зробила глибокий вдих і всміхнулася. — Між іншим, я тебе кохаю.

У відповідь він ледь-ледь усміхнувся.

— Ось чому ми зараз тут.

— Ти монополізував молоду, — втрутився Еммет, з’являючись із-за Едвардового плеча. — Дай мені потанцювати з невісточкою. Може, це мій останній шанс змусити її почервоніти, — він голосно зареготав, як завжди, зовсім не зважаючи на навколишню атмосферу.

І виявилося, що було ще чимало людей, з якими я й досі не потанцювала, отож я мала час, щоб по-справжньому взяти себе в руки й зібратися з думками. Коли Едвард знову заявив на мене права, з’ясувалося, що шухлядка, куди я заховала спогад про Джейкоба, міцно й надійно замкнена. Коли Едвард пригорнув мене, до мене повернулася ранішня радість, повернулася певність, що все в моєму житті сьогодні відбувається саме так, як має. Я всміхнулася й поклала голову йому на груди. Руки його стиснули мене дужче.

— Вважай! Бо я можу звикнути, — мовила я.

— Тільки не кажи, що ти вже звиклася з танцями.

— Танцювати не так уже й зле — з тобою. Але я думала про дещо інше, — я ще міцніше притулилася до нього, — про те, щоб більше ніколи не відпускати тебе.

— Ніколи, — пообіцяв він і нахилився, щоб поцілувати мене.

Це був серйозний поцілунок — насичений, повільний, він тривав і тривав…

Я мало не забула, де перебуваю, коли до мене долинув голос Аліси:

— Белло! Час!

На мить мене прошило роздратування на мою нову родичку за те, що вона перервала такий момент.

Едвард же проігнорував її; губи його міцно притулилися до моїх, вони були ще наполегливішими, ніж перед тим. Серце моє шалено забилося, а долоні гладили його мармурову шию.

— Ти збираєшся проґавити літак? — вимогливо запитала Аліса, яка вже стояла поруч. — Певна, ви чудово могли б провести медовий місяць в аеропорту, чекаючи наступного рейсу.

Едвард трошки повернув обличчя, щоб пробурмотіти:

— Забирайся, Алісо, — а тоді знову притулився вустами до моїх.

— Белло, ти в літаку збираєшся сидіти в цій сукні? — знову запитала Аліса.

Я не дуже звертала на неї увагу. В цю мить мені все було байдуже.

Аліса тихо заричала:

— Я їй зараз розкажу, куди ти її везеш, Едварде. Отож ліпше допоможи мені, бо в іншому разі…

Він застиг. А тоді відірвав своє обличчя від мого й люто зиркнув на любу сестричку.

— Ти така маленька — і така вредна!

— Я не для того обирала ідеальне дорожнє вбрання, щоб змарнувати його, — відгризнулася Аліса, беручи мене за руку. — Ходімо зі мною, Белло.

Я потягнулася за нею, востаннє зіп’явшись навшпиньки, щоб іще раз поцілувати Едварда. Вона нетерпляче смикнула мене за руку, забираючи від нього. Гості, які спостерігали картину, зронили кілька смішків. Тоді я здалася й дозволила їй відвести мене в порожній будинок.

Аліса мала роздратований вигляд.

— Вибач, Алісо, — перепросила я.

— Я все розумію, Белло, — вона зітхнула. — Схоже, ти не могла з собою боротися.

Я гигикнула, уздрівши її мученицький вираз обличчя, тож вона нахмурилася.

— Дякую, Алісо. Весілля було найкращим з усіх можливих, — щиро сказала я їй. — Все було саме так, як мало бути. Ти найкраща, найкмітливіша, найталановитіша зовиця в цілому

Відгуки про книгу Світанок - Стефані Маєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: