Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2010 рік

— Доброго дня, пане Рощин.

У голові дівчини сотнями дзвіночків лунав голос знайомого незнайомця. Разом із гучним пострілом пістолета, що чула в далекому минулому. Перед очима картинки, що змінювали одна одну. Невіра. Здивування. Нерозуміння. Вона помилилася?

Кілька секунд Маргарита, не моргаючи, дивилася на чоловіка перед собою. Допитливо, недовірливо, з острахом. Боялася відпустити емоції, що пронизували серце наскрізь. Миттєвість, і вдалося зловити погляд таких же блакитних, як колись, очей. Рятівних, усе тямущих. Секунди, за які, здається, у них спалахнув вогник радості й полегшення. Усього декілька секунд і іскорка погасла, залишаючи тліти всередині відголос надії.

Він зовсім не змінився. Але це ілюзія, відбита у вічно юних і опромінених очах. Ілюзія, яка зруйнувалася, варто було зовсім поруч прозвучати роздратованому голосу Кирила.

— Добрий-добрий, — передражнив, сунувши руки в кишені. — Не треба фамільярності. Достатньо просто Кирило. Сергійович. А Вас… Кхм… Як дозволите величати? Бо несправедливо, ми в гостях, але не маємо ні найменшого поняття у кого.

Марго відчувала, що Рощин з останніх сил намагався зберегти самовладання. Про це говорила кожна нотка голосу й те, з яким скреготом давалися слова. Але дівчині було байдуже. Хоч, прямуючи сюди, збиралася підтримувати Кирила, тепер хотіла одного — витерпіти сама. Не зірватися, не розлютитися і не показати зацікавленості. Чому? Відповіді не мала.

— Олег, — повільно переводячи погляд із Марго на Рощина.

Розширивши повіки, Одинцова глибоко втягнула повітря.

— В’ячеславович, — злегка схиливши голову.

Серце дівчини завмерло в невірі.

— Чернишевський, — посміхнувшись краєм губ, розтягнув Олег по складах.

Остаточно підтверджуючи припущення Маргарити, що виникли, варто було побачити фігуру в напівтемряві. Чому саме зараз? Олег — її вірний, ідеальний і найкращий друг. Вічний рятівник. Але як? Хіба таке можливо? Що далі? Що він скаже? Як себе поведе?

Швидкоплинна фантазія, що Чернишевський кинеться до неї зі щасливими обіймами, розбилася об стіну самовладання і спокою, якою відгородився чоловік. Вірно, ні до чого це. Занадто пізно. Назад немає вороття. Вони давно переступили межу, коли варто було радіти зустрічі.

Чи впізнав Олег Маргариту? За понад десять років багато змінилося. Вона, зрештою, змінилася. І, чорт забирай, не збиралася щось руйнувати через випадкову зустріч, ким би в минулому для неї не був цей мужчина.

Недовге мовчання, після чого Олег зробив крок уперед у напрямку Рощина. Мимохідь піймав очима Марго, і вона зрозуміла, що впізнав. Не міг не впізнати. Хоча б тому, що в той пам’ятний день загинув через неї. Хоча ні. Виявляється, ледь не загинув. Вижив. Тепер стояв тут, а дівчина навіть не знала, що в таких випадках говорити.

Чернишевський простягнув руку Кирилу для потиску. Той не поспішав відповідати. Цинічно хмикнувши, облив конкурента неприкритою ворожістю, зазначивши:

— Злукавлю, якщо скажу, що мені приємне це знайомство, Олег, — прочитавши на обличчі Чернишевського німе запитання, припечатав: — В’ячеславович.

— Не сумніваюся. Кирило. Сергійович.

Клацнувши пальцями простягнутої руки, Олег різко розвернувся до Маргарити. Примружившись, завагався. Солідний. Серйозний. Але не менше Одинцової не знав, як поводитися. Або навпаки знав, заздалегідь розписавши ходи цієї партії?..

— Одинцова, — подаючи долоньку, як секундами раніше Олег Кирилу, твердо промовила дівчина, витримуючи на собі пильний погляд. Коли Чернишевський простягнув свою руку, гордо піднявши підборіддя додала: — Маргарита Андріївна.

— Я в курсі, — на довше, ніж слід, затримав руку дівчини та, несподівано схилившись, припав губами до тильної сторони долоні.

У цьому весь Олег. Уважний. Галантний. Впевнений у собі. Але подих, що обпалив шкіру, чомусь викликав прилив адреналіну в крові. Марго ледь стрималася, щоби жодним чином не видати почуттів. Схоже, їй так і не вдалося до кінця позбутися привидів минулого, раз зустріч сколихнула всередині стільки дивних емоцій, змушуючи чи не вперше за останні роки відверто нервувати. І це його: «Я знаю…».

— Ви знайомі? — немов за глухою стіною почулося здивоване запитання Кирила.

Вкотре спустив на землю та нагадав, заради чого прибули в маєток. Справи насамперед. Тим більше Марго давно присягнулася, що більше ніщо й ніхто не змусить повернутися в минуле, нехай і подумки. Особисто безліч разів просила Рощина не нагадувати про пережите. І ставши перед вибором: піти далі або розвернутися назад, не роздумуючи вибере перше.

— Так, — самовпевнено кивнув Олег.

— Ні, — майже одночасно з ним чомусь стала проти Марго. Але зрозумівши, що суперечить очевидному, викликаючи підозри в Кирила, поспішила виправдатися: — Трішки.

— Якщо наше минуле спілкування можна назвати так, то трішки знайомі, — повертаючись до Рощина, прийшов на допомогу Чернишевський.

Навряд це стало цінною допомогою. Враховуючи, з якою підозрою косився на неї Кирило. Схоже, він по-своєму розцінив причини та обставини їхнього з Олегом знайомства. Що ж, так простіше, не доведеться нічого пояснювати. Розповідати Рощину про Олега, як про друга дитинства і юності Марго не особливо хотіла. Нехай причин приховувати не передбачалося, щось всередині благало мовчати. Інтуїція, можливо.