Не чужі - Аріна Вільде

— Наступного разу думай головою, перш ніж лізти чорт знає куди, — усе ж не можу втриматися, переводжу на неї гнівний погляд. Лєра відвертається до вікна.

— Я не навмисно, — схлипує вона, і її нарешті прориває. Вона закриває долонями обличчя, її всю трясе, а з горла вириваються голосні ридання.

Мене вистачає на кілька хвилин, потім я відтаю. Дівчинка молода, нетямуща, злякалася, пережила стрес. Потрібно, напевно, підтримати її, заспокоїти.

— Ходи сюди, не плач, — нахиляюся до неї й притягую до себе.

У першу мить усі її м’язи напружуються під моїми руками, а потім вона раптом розвертається до мене, обіймає, міцно притискається, ніби все ще тоне у воді, а я її порятунок, кладе голову на груди й затихає. Серце від такого близького контакту з цією дурненькою чомусь починає битися гулко і швидко. Треба ж.

Плед сповзає з неї, оголюючи плечі й трохи груди. Її шкіра вже не така холодна, як пів години тому. Це добре.

— Тато вб’є мене, можна до тебе поїхати? — раптово запитує вона й застигає, очікуючи відповіді.

— Ні, відвезу тебе додому.

Не вистачало ще тягнути її до себе у квартиру. Досить тих кішок безпритульних, яких завжди на вулиці підбираю, а потім місяць-два вони живуть у мене, поки я намагаюся влаштувати їх кудись.

— Тоді до подруг. Даси телефон зателефонувати?

— Паскудство, телефон, — різко відсторонюю від себе дівчину, вдивляюся вдалину. Ключі з кишені забрав, куртку, що промокла й зіпсувалася, залишив у снігу, а про телефон я зовсім забув. — Чекай тут, зараз прийду.

Роблю кілька ковтків із термоса і знову виходжу на холод. Чорт би узяв цю дівчинку.