Не чужі - Аріна Вільде

Я лягаю животом прямо в сніг. Шкіру обпікає холод і крижаний вітер. Ми з Лєрою дивимося в очі одне одному. Від її вигляду серце в грудях стискається. А від розуміння того, що не поміть я випадково як вона пішла у воду, сковує всі нутрощі. Хочеться накричати й на неї, і на її безмозких подруг.

— Нумо, Лєро, тягнися і вхопися сильніше. Постарайся, дівчинко, — кидаю у воду ремінь, він приземляється за пів метра від дівчини.

Вона тягнеться до нього рукою, обхоплює слабко пальцями.

— Давиде, я не можу. Не можу. Пальці так змерзли. Не можу, — скімлить вона. — Вибач.

— Та щоб тебе! — чергова хвиля підхоплює крижину і я розумію, що Лєра опиняється ще далі, ніж була.

Немає часу для роздумів. Я підіймаюся на ноги й стрибаю прямо у воду. Відчуття, ніби холод пробирається навіть у кістки. Не знаю як Лєра стільки часу змогла протриматися тут.

Я з дитинства загартовуюся, часто з братом взимку заходили у воду, але навіть для мене це виявляється занадто. На щастя, адреналін у крові вирує, підганяє мене, і його вистачає, щоб за лічені секунди дістатися до Лєри.

— Тримайся, ще трохи, — обхоплюю її за талію зі спини, тягну на себе, і тут стається те, що відбувається майже кожного разу, коли рятуєш потопельника.

Лєра впадає в паніку, розвертається до мене обличчям і хапається за мене обома руками. Тим самим ризикуючи угробити нас обох. В очах справжній жах, її всю трусить, вона тулиться до мене все ближче і ближче.

— Якщо ти зараз же не відчепишся від мене, я оглушу тебе. Повір, я не жартую, — жорстко промовляю я, намагаючись відчепити її від себе. — Прибери руки, я тримаю тебе. Довірся мені.

На дівчину діє мій тон. Я швидко пливу разом із нею до краю крижини, помічаю, що навколо вже зібралася купа роззяв.

— Відійдіть від краю, тому що я сьогодні більше нікого не маю наміру рятувати! — кричу, зриваючи голос.

Люди слухаються. Кількома ривками я виштовхую Лєру з води. Сам же хапаюся за холодний лід, щоб втриматись, коли в мене врізається чергова хвиля. На щастя — слабка.

— Не лежи тут. Відповзи на кілька кроків хоча б, давай-но, сонце. Ще трохи, — командую я, тому що Лєра застигла прямо переді мною.

— А ти? — вона повертається до мене. Ловить мій погляд. Дивиться налякано. Уся тремтить. З волосся й одягу стікає вода. Губи вже синього кольору.

Я відводжу від неї погляд. Своє тіло майже не відчуваю від холоду. Потрібно якомога швидше зігрітися.

— Гей, друже, не міг би ти прибрати свою камеру й замість того, щоб записувати черговий сторис, допомогти мені вибратися? Візьми мою куртку, — кивком вказую ошелешеному хлопцю на свій верхній одяг, що залишив у кількох метрах, — і кинь один рукав мені. Нумо, ворушися, я вже відморозив зад, — злюся я, гнівно зиркаючи на цих роззяв. Не побоялися й зайшли так далеко. Тільки користі від них жодної.