Не чужі - Аріна Вільде

Давид

— Боже, Лєро, я так злякалася. Знімай свою куртку, я тобі свою шубу дам. Тобі треба зігрітися.

Я все ще стою на колінах, намагаючись віддихатись. Здається, я щойно відморозив собі все, що в мене було між ніг. Сподіваюся, Лєра того варта.

У дівчині, яка кинулася до нас, я впізнаю Ліду. Вона швидко знімає із себе шубку, накидає на плечі подрузі, сама ж щулиться під пронизливим вітром. Я відкашлююся й підіймаюся на ноги.

— Ходімо, — хриплю я, підштовхуючи в спину дівчину, — в першу чергу потрібно зняти все мокре, моя машина неподалік.

Лєра тремтить так сильно, що зуб на зуб не попадає. Я теж. Вона насилу перебирає ногами, подруги йдуть поряд. Охають та ахають. В очах непідробний страх. Мене ж усе дратує. Потрібно було сидіти вдома. Але тоді Лєра, напевно, втонула б. Дідько, ще за неї не вистачало хвилюватися. Взагалі все це схоже на насмішку долі. Раз за разом стикаємося з нею всюди.

— Я відвезу її до лікарні, не хвилюйтесь, їдьте додому, з нею все буде добре, — кажу її подругам.

— Не треба в лікарню, — заперечливо хитає головою Лєра.

Я мовчу, просто веду її до того місця, де залишив свій автомобіль.

— Знімай із себе все прямо тут, — зупиняюсь поряд з автівкою й наказую я, усе потрібно робити швидко й оперативно, інакше обмороження не уникнути, — я ввімкну обігрівач і дістану з багажника плед.

Вона стоїть, дивиться на мене й не рухається.

— Ти чула? Позбався від промоклого одягу.

— Не можу, пальці не слухаються, — насилу вичавлює із себе і я помічаю, як на її очах з’являється волога. І це не морська вода. Сльози.

— Дідько, — бубоню собі під ніс, поки вставляю ключ у запалювання, вмикаю підігрів сидінь та пічку на максимум. — Зараз допоможу.

У мене й самого пальці майже не згинаються, а ґудзики на кофті Лєри занадто маленькі, тому я просто одним ривком смикаю тканину від горловини до низу, оголюючи її груди в чорному мереживному ліфчику.

— Здається, стає гарячіше, — усміхаюся я й ковтаю слину, яка зібралася в роті.

На блідих щоках дівчини з’являється рум’янець. Я опановую себе і, намагаючись не дивитись їй в очі, стягую залишки одягу, потім розстібаю ґудзик на джинсах. Застигаю.

— Сядь, — відчиняю перед нею передні дверцята свого автомобіля й дівчина слухняно опускається в салон. Обіймає себе за плечі. Тремтить так, що зуб на зуб не потрапляє. — Зараз зігрієшся, маленька. Давай черевики ще і штани стягну. Підійми трохи стегна.

Лєра швидко залишається в самій спідній білизні, плоский живіт і пупок із пірсингом знаходиться прямо перед моїми очима. А фігурка в неї нічого так.

— Зараз дам рушник і плед. Зачини дверцята, не випускай тепло.

Я йду до багажника, у спортивній сумці знаходжу свій одяг для тренувань і рушник. Швидко знімаю із себе мокрий одяг, замість нього одягаю футболку й шорти, взуваю кросівки.

— Молодий чоловіче, ось, візьміть, допоможе відігрітися трохи, — позаду мене з’являється жінка з термосом у руках. — Я бачила, як ви дівчину з води витягнули. Як же добре, що всі живі залишилися.

— Дякую вам, це те, що потрібно, — усміхаюся їй, а сам знаходжу серед мотлоху, що вожу із собою, почату пляшку коньяку, яка залишилася з рибалки, на якій ми з братом минулого тижня були.

— Зараз розведу й точно не захворіємо, — усміхаюся я, коли підливаю в чай алкоголь.

— Тільки за кермом дивіться обережно.

— Звісно. Ще раз дякую вам.

Я обходжу автівку й сідаю на пасажирське сидіння. Лєра обхопила коліна руками, тремтить, волосся вологе. Дивиться в одну точку.

— Ось, витрися, — простягаю їй рушник.

Вона дивно дивиться на мене декілька миттєвостей, потім переводить погляд на рушник.

— Вибач, але він не першої свіжості. Що знайшов, те даю.

Лєра просто киває, забирає в мене рушник і швидко обтирає себе. Після цього я укутую її в плед. Роблю кілька ковтків із термоса й передаю їй.

— Пий, треба зігрітися.

Сам же разом із нею тремчу від холоду, ніби навіжений. Їхати в такому стані поки не зможу. Потрібно хоча б годинку, щоб відійти.

Спостерігаю за тим, як Лєра підносить до губ термос, робить ковток, а потім починає кашляти.

— Там коньяк. Пий. Чим більше, тим краще. Алкоголь зігріє твоє тіло зсередини, — пояснюю я.

— Дякую, — ледве чутно промовляє вона.

Я відкидаюся на спинку крісла і прикриваю очі. Насилу стримуюся, щоб не накричати на дівчину. А якби мене поряд не було? Не вибралася б сама й не допоміг би ніхто. Але вирішую, що вбивати в її мозок таку інформацію повинен не я, а її батьки.

— Куди тебе везти? — питаю, не повертаючи голову в її бік.

— Палубна вісім.

— Добре. Зараз трохи відігріюся й поїдемо.

— Дякую, — промовляє вона, і я розумію, що дякує вона мені зовсім не за безкоштовний трансфер «пляж-дім».